У вогні плавильника. Срібло. Ганна Гороженко

обрали собі за царя Василя Шуйського – самозванця. Адже не має прав на престол якийсь незначущий боярин. На московському мурі темніє постать в залізних латах. Василь Шуйський пильно взирається у небокрай чорними зіницями, які звузились під косматими бровами. Дивиться цар Василь на армію, яку зібрав Ружинський. Господар Кремля точно знає, це не він, а цар Дмитро Іванович – самозванець. Бо справжнього сина Івана Грозного на власні очі бачив мертвим. Тому дитяті, якому не виповнилось й десяти років, ревниві бояри перерізали горло, і Шуйський це добре знав – бо сам на вимогу наступника Грозного – Бориса Годунова розслідував цю справу. Василь згадав тіло забитої дитини і сплюнув на землю:

      «Гниди», – процідив крізь зуби і зійшов зі стіни. – «Коли там шведи підійдуть? Без них ми не подужаємо… Лишень би встигли з допомогою».

      Довкола володаря Кремля скупчились радники в охабнях із довгими рукавами з прорізями, які волочились по землі. За мурами засурмили. Ружинський випробовує на міцність нерви захисників Москви і вже не вперше наказує сурмити до бою. Військо вишиковується, стоїть у бойовій позиції по півгодини і потім лунає заклик «відбій». Вояки розходяться по своїх місцях, і знову в таборі лунає гомін та регіт.

      У просторому наметі зарослий в поході Роман Ружинський сидів на лаві і гострив татарський ніж. Він вже й не помічав диму і запаху пороха, який розвіювався довкола. Аромат цей багато років супроводжує Ружинського, як сірка чорта. В шатрі все похідне, аскетичне. Лава, стіл і нашкидкоруч збите з дощок ліжко. Ось і всі зручності в житлі гетьмана. Ружинський відклав ніж на стіл і тепер вже розминав шию, потягнувся рукою – його мучило поранення, отримане під час бою три місяці тому, і кожна дія відтоді була болісною. Але князь не давав собі спокою і рухався попри все. «Хай болить, буду хоча б знати, що не помер». До шатра увірвався офіцер, схиливши голову, передав Ружиському листа.

      – Перехопили. Марина Мнишек відправляла Папі Римському та королю Речі Посполитої Сигізмунду.

      Гетьман військ царя Дмитра Івановича і підступної й норовливої цариці скривився, розкриваючи послання. Він пробіг очима по рядках, написаних поспіхом і від того нерівних із плямами чорнил.

      «Ваша милість і світлість. Я уникну пишномовства. Бо доля мене змушує до дій. Мушу сказати вам, що ми опинились у Тушино в пастці – в заручниках гетьмана Романа Ружинського. Він зневажає царя Дмитра і мене, царицю. Більше того, він дозволяє собі такі речі, про які добропорядні панни завжди мовчать. Я благаю вас втрутитись…»

      До кінця Ружинський так і не прочитав. Не цікаво. Він знав, що і в посланні до Папи те саме. «Ох, Марино, Марино… звідки в тобі ця впертість?» Роман пригадав, як вбив на очах царя та цариці колишнього їхнього гетьмана Миколку Мєховєцького і пригрозив відтяти голову і самому Дмитру Івановичу. «Не велика втрата. Носити йому голову лише до нашої перемоги», – подумав Ружинський, позираючи на листи Марини. Роман і сам знає, що захищає самозванця – вже другого на його віку. Але у князя власна гра. Тільки непоступлива Марина все не погоджується бути із ним. Роман