У вогні плавильника. Срібло. Ганна Гороженко

пані. Адам згадував батька. Їхній з Романом тато Кирик Ружинський по краплі збирав свої землі. Він й сам часто йшов на підступ, як і більшість амбітних шляхтичів і навіть королівським судом був оголошений злочинцем через вбивство супротивника. Здавалось би, Адаму не варто обурюватись діями братової – бо сам мав би бути таким. Та блакитноокий не таким був. Не любив крові і знущань. «Не в нашу породу» – зі смутком в голосі в його бік промовляв старий Кирик, якого засмучували ратні невдачі Адама. Для набуття воїнської слави молодшого сина він відправив у служіння зброєносцем далекому родичу, який більшу частину життя проводив у походах. Та все марно, Адам і в військових кампаніях знаходив книги, які вочевидь цікавили його більше за битви.

      Русявий був мовчазним, скривившись, він відвів очі від кострищ Черемошки і сів у високу траву, обхопивши голову руками. «Нащо я сюди поїхав? Звабився дружиною брата. Горе тобі, телепню».

      – Адаме, не нервуй так. – Ружинська слідом спішилась з коня і наблизилась до шляхтича. – Я розумію, це жорстоко. Але ми повинні були так зробити. Це наука іншим.

      – Це були наші люди, – чоловік підняв на неї свої повні суму блакитні очі. – Ми вбили наших людей.

      Софія зняла з його русявого волосся шапку, провела рукою по чолу і наблизила свої червоні вуста. Звабливі, пухкі, ніжні. Адам здався, він розтанув у власному бажанні. Ніщо не могло опиратись чарам білявої пані. Він розстібнув ремені її кираси, відкинув залізяччя на землю, пригорнув до себе розпашіле тіло в короткому жупані. Запах жінки п’янив його.

      – Моя будеш. Просто тут… – вимовив холодним тоном блакитноокий шляхтич.

      – Твоя, мій пане, – прошепотіла на вухо йому піддатлива братова.

      Розділ IX

      Сивочолий провів широкою долонею по шкіряній палітурці. Він нахилився над книгою, ткнувся своїм гострим носом в обкладинку і вбирав у себе запах. Зизаній любив аромат книг – йому іноді здавалось, що він настільки залежний від нього, що й дня не зможе прожити, аби його ніс не втягнув у себе ту суміш металевого холодного та теплого горілчаного запаху друків. Лаврентій зробив протяжний видих і замружив очі. «Важку мені роботу загадала Корецька. Що ж ти таке? Напевне юдейське… Але що?»

      Богослов знов подивився на книгу і нарешті розкрив її. Він вже кілька днів намагається прочитати бодай сторінку цього фоліанту. Хоч якось іврит він знає. Але тут – вочевидь, ще й зашифрований текст. Осилив хіба що назву – «Еш Мецареф».

      – Вогонь плавильника… – гостроносий прошепотів викарбувані літери на палітурці.

      Але окрім назви зрозуміти бодай щось було неможливим. Слова в книзі повторюються, вибудовуються у рядки з безглуздим смислом. «Ця книга справжня загадка… То що ж ти таке?»

      Княгиня Корецька заборонила Зизанію показувати манускрипт будь-кому. І що ж йому тепер вдіяти? Боїться Лаврентій, що не розшифрувавши текст, залишиться без опіки Корецьких. А тепле місце і гарну парафію богослову, який пішов всупереч впливовим братським школам, полишивши