У вогні плавильника. Срібло. Ганна Гороженко

мене здивували, Лаврентію.

      – Де б ви не були, ви завжди можете визначити, де знаходяться Полярна зірка і Велика Ведмедиця, навіть якщо небо буде затягнуте хмарами. Для цього вам знадобляться азимут та висота – ось тут їхні позначки… – старий довго розповідав княгині, як користуватись небесною сферою.

      – Це якийсь сучасний прилад, Лаврентію? – поцікавилась жінка, згортаючи кулю в перстень.

      – Армілярній сфері щонайменше тисячу років. Її створили давні греки. Сучасні ювеліри лише удосконалили її. – Лаврентій повернувся до столу, на якому лежав манускрипт, провів рукою по сторінкам, списаним загадковим шифром і несподівано додав. – До речі, в неї є ще один прихований зміст. Люди науки впізнають одне одного по таким персням. Іноді вони вішають їх на нагрудні ланцюги, аби легше було знайти однодумців. Я подумав, що вам, як людині, яка цікавиться наукою, ця дрібничка згодилася б.

      Княгиня прийняла дар, одягла пестень на вказівний палець і, залишивши старого з його книгою, вийшла зі світлиці надвір. На ганку обперлась на один з дерев’яних стовпів, які підпирали другий поверх палацу в Лісниках, і задивилась на челядь, що стала рухатись удвічі швидше, помітивши господиню. Але Корецька цього не зауважила, вона занурилась у власні думки, роздивляючись дарунок Зизанія.

      «Значить, книга про те, як створювати золото. А воно й мені потрібне. За золото я викуплю всі довколишні землі. Могутність – це багатство. І з ним з Корецькими буде рахуватися сам король. Та що там король. Часи змінюються, он, звідусіль споряджають кораблі в Новий світ у пошуках золота. А ми його зможемо виробляти самі в безмежній кількості…» – господиня всміхнулась, провела рукою по оксамитовому корсажу зі срібними гудзиками. Вона відчула чийсь прискіпливий погляд, повернула голову убік і помітила Євстафія, який застиг в кінці анфілади. Той тримав щось в руках і не наважувався підійти до пані. Жінка кивнула, даючи знак, що готова до розмови. Охоронець підніс згорнутий жовтавий папір.

      Та саме в цю мить з боку муру почулись сурми. Варта з башти радісно вигукнула:

      – Хазяїн повернувся!

      Анна скривилась «Невже Юхим? От же ж нечистий приніс…». Господиня вже повернула у бік світлиці, зустрічати чоловіка зовсім їй не хотілось.

      – Князь Самійло з вершниками, – знову почулось із башти. На що Корецька розвернулась до брами і запроменіла посмішкою. Вона помчала у бік частоколу, видерлась на стіну і спостерігала, як вервечкою на замкову гору підіймаються вершники, на чолі яких її син, первісток, любов усього її життя. Чи була в цей час бодай одна жінка на цілім світі щасливіша за неї? Ні, звісно, не було такої.

      У браму в’їжджав загін. Слава про Самійла Корецького розходилась усією Реччю Посполитою. Бо не було хоробрішого і завзятішого воїна, а ще красеня і нежонатого хлопця. Син спішився з коня і майнув до матері, зняв шапку і вклонився.

      – А що це, синку? Де твої кучері?

      – Мамо, так модно. Чуб називається.

      – Да де ж там модно? В тебе такі чудові