У вогні плавильника. Срібло. Ганна Гороженко

сплюнув на підлогу. – Треба старого застерегти від необдуманих кроків. Пишемо листа і починаємо наступ.

      Махровський схвально кивнув головою і чкурнув за полковим писарем.

      Розділ XIII

      Софія Ружинська одягла жупан і підперезалась паском. Зовсім як чоловік. Пані зирнула на свій шкіряний корсет, який став їй тиснути. «Роз’їлась, як свиня. Треба припиняти жерти» – сварила себе подумки княгиня. У люстрі, яке блискотіло на столі в опочивальні вона помітила знайомі риси. Шестирічна донька дивилася з порогу на те, як мати вбирається. Світлоока білява красуня з пухкими губками і без двох передніх зубів, які випали саме тоді, коли Софія була в поході.

      – Марусю, йди до мене, – матір у чоловічій хутряній шапці повернулась до дівчати. Те несміливо ступило в опочивальню, в яку входити самій їй заборонено. Маля спинилось, позираючи з-під лоба. – Я скоро повернуся. Вже до вечора буду вдома, – мати намагалась заспокоїти дитину.

      Софія зітхнула – розуміла ж бо, що дитина росте без батька і без матері, обділена любов’ю. Але такий час. Врешті, вона, княгиня Ружинська, робить усе, аби майбутнє її доньки склалось якнайкраще. Доля бідних шляхтичів – складна. А от заможних – цікава і яскрава. Маруся наблизилась до матері і пригорнулась до її талії:

      – Мамо, я дещо вишила.

      – Вишила?

      – Можна покажу? – дівчинка вискочила з кімнати і босоніж побігла до няньки. Повернулась миттю із своїм гаптуванням. Золотий хрест на шматочку червоного шовку. – Я вам це вишила, матусю. – Маруся простягнула Софії сукно.

      – Це буде мій оберіг, сонечко, – матір обійняла доньку і ледь не розплакалась. На порозі так невчасно спинилась служка:

      – Ваша світлосте, до вас гість.

      Софія поспіхом витерла сльозу, що зрадливо покотилась щокою. Полохлива Маруся притьма втекла з мамчиної опочивальні.

      – Впусти гостя. Чого стоїш?! – гаркнула господиня холодним тоном.

      Залою палацу в Ружині у червоних із золотом шатах, в делії, підбитій хутром соболя, проходжався панич. Жінка в чоловічому жупані спинилась на порозі і ледь дихала – блакитноокий Адам Ружинський. «Треба було гнати звідси, як собаку», – сердилась на себе Софія, що не спитала, кого нечистий привів до її порогу. Адам розвернувся і зустрівся поглядом із братовою.

      – Ти куди зібралась в цьому? Знову воюєш? – чоловік гримнув на неї.

      – Я не повинна перед тобою звітувати, Адаме. Бо ти мені ніхто, – жінка вколола його своїм холодним сірим поглядом.

      Адам підскочив до дружини брата, схопився за барки жупана і подивився так само зухвало – чи то з пристрастю, чи то з ненавистю.

      – Ніхто, кажеш? – процідив він крізь зуби.

      – Так. Тебе не обходять мої справи, – Софія мовила непохитно, металево, та слова її обірвались із цілунком, яким затулив їй рота блакитноокий. Млосне тремтіння довго розливалось їхніми тілами. Чоловік притис білявку до стіни, вона його обійняла, скинула з нього хутряну шапку, здавалось, вона знову йому піддається. Та