Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко

отримали за пам’ятник Лесі Українці в Києві ще сімдесят четвертого року…

      Анатолій Федорович обурювався зовсім недарма, оскільки поведінку Ніни Панасівни Федяк зрозуміти було неможливо. Принаймні з точки зору здорового глузду. Але якщо у цієї літньої жінки не все в порядку з головою, то як її допускають до відвідувачів?! Тим паче, до відвідувачів Гайдарівської бібліотеки-музею… Адже це – діти!..

      Ну, припустимо, він сам до іншої категорії належить. Але ж діти?.. Ні-ні, тут щось явно не те! Загадкове щось.

      – Знаєте, Анатолію Федоровичу…

      – Так-так? – той одразу повернувся до Кайстрюка всім тілом.

      – Я, Анатолію Федоровичу, всього лише водій, чоловік маленький.

      – І-і-і?..

      – І воно мені не треба. Це ж як виходить? Дирекція попросила – я вас супроводжую. А все інше мене не обходить.

      – І все ж таки?..

      В принципі, Кайстрюк розумів наполегливість гостя, бо дивуватися таки було чому. Ігнащенко заїхав до бібліотеки-музею у справах, бо від якихось київських знайомих мав доручення до Василя Панасовича Берези: щось там передати йому було потрібно.

      Дізнавшись, що до бібліотеки-музею, де ця Ніна Панасівна раніше працювала, має заїхати у справах знаменитий архітектор, вона прибігла на колишнє місце роботи й почала розпитувати Анатолія Федоровича про його творчу діяльність. З особливою впертістю чомусь просила розповісти про черкаський Пагорб Слави та про величний меморіал загиблим воїнам на Савур-Могилі, розташованій майже на стику Донеччини з Луганщиною…

      Але вже отримавши необхідні роз’яснення, раптом дізналася, що зараз високий гість працює над новим проектом – над меморіальним комплексом «Голодомор-33», який планується відкрити неподалік Мгарського монастиря в Лубнах до 60-х роковин Великого Голодомору. А дізнавшись, несподівано для всіх присутніх спитала різким неприємним тоном:

      – Анатолію Федоровичу, та як ви можете брати участь у цій профанації?!

      Цього не очікував ніхто. Отож усі на деякий час розгубилися, тільки колишній її начальник – директор бібліотеки-музею Василь Панасович Береза спитав пенсіонерку:

      – Ніно Панасівно, що ви маєте на увазі? Та й загалом, які у вас претензії до нашого шановного гостя…

      Але тут Ігнащенко, мабуть сам того не бажаючи, загострив ситуацію, заявивши, що по завершенні зустрічі й перед від’їздом з Канева збирається відвідати могилу Великого Кобзаря. Почувши це, літня жінка аж відсахнулася, потім пробурмотіла крізь зуби:

      – Ну й цілуйтеся зі своїм Шевченком! Із цим людожером, який писав: «Руйнували, мордували, Церквами топили… А тим часом гайдамаки Ножі освятили…» Цілуйтеся на здоров’я!..

      І вибігла з бібліотеки-музею прожогом, навіть не попрощавшись. Так, звісно, Василь Панасович перепросив за, м’яко кажучи, дивакувату поведінку своєї колишньої підлеглої. Однак неприємний осад, як-то кажуть, лишився.

      Не дивно, що іменитий гість вимагає пояснень. Якби Кайстрюк опинився на його місці – він би, мабуть, так само розпитував свого