Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко

так. Немовби сир у маслі катається! Скільки років тут його не було, як раптом з’явився, не запилився. Звання собі вибив – відмінник народної освіти й почесний пенсіонер, бачте!.. Призначену фельдшериці Наташі хату собі забрав, тепер же, кажу вам, добудовує вже другий будинок для всієї своєї родини з онуками включно, – повідав Матвій Єгорович і додав, здійнявши догори відстовбурчений вказівний палець: – А зовсім нещодавно хвалився, нібито за заслуги перед Батьківщиною йому пообіцяли виділити безкоштовно нову «Волгу»!..

      – За заслуги перед Батьківщиною? – здивувався Антон Семенович.

      – Так і сказав, дослівно, – кивнув старий.

      – А як же він досяг такого благополуччя за якихось три роки, за яких і Радянський Союз розвалився, і стільки всього сталося?! Наскільки можна судити, ваша місцева влада просто непробивна якась… Нікому з простих людей за стільки років нічого так і не побудували, декому навіть землю не виділили, а таким, як цей кляузник Єрохін – їм вже другий?! Та це ж!..

      – О-о-о, це і справді щось неймовірне. Все сталося буквально у мене на очах. Я тоді працював сторожем при школі, нам із сестрою саме почали будувати хатинку, якої ми так і не дочекалися. Єрохін же з’явився у нас перед самим початком нового – дев’яностого року. Переговорив з нашим місцевим начальством – але, здається, якось не дуже вдало для себе… Щоправда, потому довгенько тинявся селом чи то в пошуках роботи, чи то житла. Про щось розмовляв з людьми, щось занотовував, конспектував. Потім зник, немовби й не бував тут ніколи. Не чути і не видно його було.

      Як раптом знов вигулькнув у березні дев’яностого року! Привіз із собою цілий талмуд рекомендаційних листів, характеристик та інших важливих паперів з підписами керівників різного рівня, завіреними мокрими печатками. Але і це належного ефекту не дало: наше начальство пообіцяло вирішити питання з житлом для Єрохіна років за п’ять – бо і без нього справ вистачало з надлишком…

      Але він і тут не здавався, а тому все продовжував писати заяви, де наполягав на виділенні йому житла саме в Мотовилівці. Коштом громади, ясна річ. Двадцять третього серпня дев’яностого року в колишньому приміщенні школи, в актовому залі зібралися місцеві жителі, тоді ж з Києва приїхали представники телебачення, радіо і всякої преси… Як ювілей, справляли сорокаріччя переведення Семена Опанасовича Калабаліна на роботу в наш будинок-інтернат, який відтоді почав працювати за виховними методиками Макаренка.

      – До того ж день народження батька – двадцять перше серпня, – додав Антон Семенович, – отож, мабуть, вирішили відсвяткувати усе разом…

      – Мабуть, так. Під час проведення урочистої частини слово раптом попросив товариш Єрохін, про якого ніхто тоді навіть не думав серйозно. Він промовляв виразно, дохідливо, неголосно, наводив багато цікавих, веселих і повчальних прикладів з життя вихованців дитбудинків. Розповідав про те, до чого важко було піднімати у повоєнний час сиротинці й інші дитячі установи при тотальній розрусі й зубожінні, нерозумінні чиновництва.