Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко

деренчання будильника. День обіцяв бути теплим і сонячним. Щільно поснідавши, вони відправилися до Галини Павлівни. Вона жила на вулиці Леніна (буквально пару місяців тому[23] перейменованій на вулицю Богдана Хмельницького) у просторій комфортабельній квартирі зі своїм другим чоловіком Олександром – успішним режисером-документалістом, дуже популярним в колах столичного бомонду, і маленьким сином Ярославом, якого на тиждень відправили до бабусі (матері чоловіка) в Жовті Води. Втім двері гостям відчинила не Галина Павлівна, а незнайома моложава жінка в яскравому атласному халатику.

      – Привіт, хлопці! А ви майже не змінилися, – низьким млосним голосом мовила вона. Щось в цьому голосі здалося Леоніду Семеновичу болісно-знайомим… Він уважно придивився до моложавої жінки… Як раптом йому здалося, що час пішов назад, а перед ним стоїть худенька, немов маленький горобчик, Ксюша Квітка, до якої в дитбудинку приліпилося прізвисько «Піаф». Вона і справді співала вібруючим контральто, наслідуючи велику Едіт Піаф. Усі думали, що дівчина поступатиме до консерваторії, та вона стала зовсім не співачкою, а… швачкою, поступово піднявшись до директорки швейної фабрики в Шахтарську.

      – Ксюшко! Це… ти?.. – невпевнено запитав Леонід Семенович.

      – А хто ж іще! – сміючись, відповіла Оксана Кирилівна.

      Тут у передпокій вибігла Галина Павлівна. Простоволоса, в короткому домашньому халатику і смішних пухнастих капцях, вона виглядала років на десять молодшою. Проводивши друзів на кухню, поставила перед ними дві філіжанки на блюдечках зі словами:

      – Пригощайтеся, хлопці, кавою з цукерками і вершками, а ми будемо готові хвилин через тридцять.

      – Знаємо ми ваші жіночі тридцять хвилин! – пробурчав Антон Семенович. – Збирайтеся швидше, бо на електричку не встигнемо.

      – Оце нас четверо буде, не більше? – про всяк випадок спитав Леонід Семенович. – Невже в Києві більш нікого з наших нема?

      – В ІЕЗ імені Патона працює Костя Нехай. Пам’ятаєш такого?..

      – Авжеж пам’ятаю! Лише сьогодні вночі згадував. І що ж він?..

      – На симпозіумі в Єревані. Сєвка Чорнозуб на хіміка вивчився, працює в якомусь там НДІ на лівобережжі в Дарниці. Але його саме зараз, немовби навмисно, у відрядження запроторили.

      – А у нього сестра ще була, здається.

      – Так, Рита Чорнозуб. Тепер вона Волкова. В Москві живе.

      – Мені потім нагадаєш про неї, спробую Риту розшукати, – кивнув Антон Семенович. – Отже, це все?..

      – Є ще Мишко Дубяга… – Галина Павлівна помовчала трохи й додала, раптом опустивши очі: – Однак його все одно що нема.

      – Як це?

      – Збожеволів він, у психлікарні живе давно й безвилазно.

      – Мишко?! Як?! З чого це раптом?! – посипалися запитання.

      Однак Галина Павлівна лише зітхнула:

      – Там такий жах стався, що краще перед дорогою не згадувати. Давайте я колись окремо розповім. Потім… А поки що

23

Відповідне Розпорядження Київської міськради народних депутатів та КМДА датовано 2 лютого 1993 р.