Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко

одного Матвія, він був справжнім красенем. Усі дівчата були закохані в нього, а він ще на гармошці так душевно награвав…

      – От тільки зовсім не на гармошці я грав, а на баяні. А ще на сопілці й на гітарі. Та чого там, я і зараз можу! Щоправда, баяну у мене з собою нема… Але таки заграю, якщо сходжу до себе в сторожку і принесу інструмент…

      – Матвію Єгоровичу, облиште! То це, виходить, ви?.. Як же ж приємно зустріти людину з минулого життя! – розплився в посмішці Гайдамака.

      – А ви хто такі є?

      Вони всі по черзі назвалися, тоді Галина Павлівна запитала:

      – А хтось іще з дитбудинку залишився тут, у Мотовилівці?

      – Звісно, залишилися – Сашко Донусенко й Остап Гарбуз! Працюють і живуть обидва в Києві на фабриці Боженка, але коріння своє тут пустили, наречених з Мотовилівки взяли. Їхні діти й онуки тут живуть, сьогодні на збори вони обов’язково приїдуть. А ще наша активістка, спортсменка Даша Дзвонар живе трохи вище – у Червоній Мотовилівці, в старезному будинку. Тепер вона – Даша Семенець, у неї дванадцятеро дітей, причому всі хлопчики. А ще й онуки – ціла футбольна команда!.. Шкода, що стадіону тепер більш немає. А пам’ятаєте Петю Левіна?.. Тихоня такий, мовчун.

      – Пригадуємо, хоча й не дуже чітко.

      – То він механіком у колгоспі працював. Золоті руки у мужика, так… Щоправда, життя не склалося: одружився він на Ніночці Титаренко… Ну-у-у, пам’ятаєте – слабенька, худенька така собі була, з молодших…

      – І що ж із нею?..

      – Померла від раку, отож і запив наш Петро. А от Сеня Дуб – лісівник, немовби пороблено йому з прізвищем таким! Одинаком живе посеред лісу. Мені й моїй сестрі Тамарці ще старий голова сільради і землю обіцяв дати, і хатиночку побудувати. Але так і не збудували нічого… Вірніше будувати почали, але так і не дали. Вже й сестричка моя померла, а я ось у сторожці живу. Влітку ще нічого, але ж узимку холодно!.. Щоправда, нещодавно мені Петро пічку-«буржуйку» на якомусь пустирі відкопав і в сторожці по старій пам’яті встановив.

      – Це той Петя Левін, що запив?..

      – Він самий! А Сеня-лісівник мене дровами постачає. Дякувати обом хлопцям, тепер я взимку не мерзну. Наташа Ливарна працювала фельдшерицею, все поневірялася по чужих хатах, потім надовго прилаштувалася у Поліни-куховарки.

      – Це у тієї, яка після тітки Марійки?..

      – Так, у неї. Проте Поліна померла, її хату знесли й пообіцяли нову поставити. Але нещодавно Наташа від нас поїхала, і ту хатинку, що їй побудували, віддали Єрохіну. Він такий пройдисвіт – овва!.. З’явився у нас в Боровій років зо три тому, а вже не просту хатинку – цілий другий будинок у нас для себе зводить! Щороку навесні наприкінці квітня на зборах розповідає, як піднімав дитбудинок…

      Калабалін, який раніше мовчав, раптом сердито поцікавився:

      – Це який такий Єрохін піднімав дитбудинок, га?!

      – Федір Петрович! Учитель історії, який з Москви, – відповів сторож.

      – Не пригадуємо ми такого керівника, який разом із Семеном Опанасовичем