Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко

тунгуських князів Гантімурових. Просто вибухонебезпечна суміш!..

      – А раптом на наших дітях природа захоче відпочити?..

      Вони разом розсміялися, потім Валерка мовив:

      – Гаразд, усе це жартики… Я знаю одне: мама дуже зрадіє!

      У Борисполі на них чекав Леонід Семенович, який спеціально приїхав в аеропорт, щоб зустріти усіх трьох. Виявляється, тітка Владислава вже відправилася до Євпаторії разом з чоловіком, проте залишила дуже емоційний лист. Гелена Сергіївна блискуче впоралася з приватизацією і вже виїхала в Ташкент. Постійного житла у Гулі не було: раніше вона мешкала в університетському гуртожитку. Отож Валера почав категорично наполягати, щоб дівчина зупинилася у них і поселилася в його кімнаті. Батько ані секунди не заперечував…

      Валерка знов перевівся працювати на київську філію авіазаводу ім. Антонова. Не минуло і трьох місяців, як вони з Гулею подали заяву до РАГСу, потім тихо, без зайвої метушні, розписалися. Гуля відновилася в інституті й продовжила навчання в аспірантурі.

      Київ – Борова Мотовилівка, середина квітня 1993 року

      Першу зустріч випускників дитбудинку, що мала відбуватися в ресторані «Ювілейний» ще у 1980-х роках, довелося скасувати. Організацією тодішніх посиденьок займалася Галочка Барчун. Сама вона не була вихованкою дитбудинку, але навчалася у випускному класі з Антоном і Леонідом – з нерозлучними друзями, переведеними до їхньої школи після розформування виховного закладу в Боровій Мотовилівці. Тоді старшокласниця була у захваті від Леоніда, а Антон до нестями закохався у дівчину, – отож і ходили вони завжди разом. Їх навіть прозвали «святою трійцею».

      Тепер же Галочка… точніше Галина Павлівна Степанова, працювала великою начальницею в республіканському Міністерстві освіти. У 1987 році, розшукуючи якісь документи в архіві, вона раптом виявила десятки коробок особових справ колишніх випускників Мотовилівського дитбудинку. Тоді й народилася ідея щодо організації зустрічі випускників дитячого будинку. І хоч на її заклик відгукнулися близько десятка чоловік, у підсумку до Києва прибули тільки двоє – Леонід Гайдамака та Антон Калабалін.

      Галина Павлівна дуже засмутилася, скасувала ресторанне замовлення й відправилася сумувати на дачу, але до неї в гості нагрянули нерозлучні колись приятелі. Утрьох вони влаштували на природі шикарний пікнік, під час якого, за шиплячим шашличком і печеною картопелькою, попиваючи солодке ароматне грузинське вино, «свята трійця» довго згадувала дитинство, юність і перше кохання. Домовились обов’язково зібратися знов ще років через три – але вже ширшою компанією, щоб в душевній обстановці поговорити про життя, похвалитися дітьми й онуками…

* * *

      Антон Семенович прилетів до Києва в четвер 15 квітня 1993 року пізно ввечері. Леонід Семенович зустрічав його в аеропорту. Звідти друзі поїхали на Поділ відсипатися, оскільки вранці у п’ятницю разом з Галиною Павлівною планували поїздку до Мотовилівки.

      Ледь торкнувшись подушки, Антон Семенович заснув. Натомість Леонід Семенович ще довго зітхав і кректав, перевертаючись з боку на бік. При будь-якій згадці про Мотовилівку, його свідомість