Наприкінці приходить смерть. Агата Кристи

були Яхмос та Горі, часом – лише Горі, часом – нікого, але дівчина щоразу помічала, що там до неї приходили полегшення та спокій, майже такі, як бувають, коли втік від життя. Їй більше подобалося, коли там був лише Горі. Щось було в його серйозності, його беземоційному сприйнятті її візитів, що давало їй дивне відчуття задоволення. Вона сиділа в тіні біля входу в грот, зігнувши ногу в коліні і обхопивши її руками, і милувалася зеленою смугою полів, що простяглися аж до мерехтливого Нілу вдалині й ген за нього, туди, де бежева, кремова і рожева барви небокраю плавко перетікали одна в одну.

      Вперше вона прийшла сюди кілька місяців тому, раптом відчувши бажання втекти з царства жінок. Їй хотілося сталості та єдності – і вона знайшла їх тут. Бажання втекти не полишало її, але тепер це був не просто збурений надмірними хвилюванням і домашньою метушнею порив. В цьому відчувалося дещо більш визначене, якась тривога.

      Одного дня вона звірилася Горі.

      – Мені страшно…

      – Чого ти боїшся, Ренісенб? – Він уважно роздивлявся її. Дівчина на хвилину замислилася. Потім повільно додала:

      – Пам’ятаєш, ти сказав мені, що є два різновиди зла – те, що приходить ззовні, і те, що береться зсередини?

      – Так, пам’ятаю.

      – Потім ти сказав, що мав на увазі хвороби, які вражають пшеницю та фрукти, але мені здається, те саме можна сказати і про людей.

      Він повільно кивнув.

      – То ти це зрозуміла… Ти маєш рацію, Ренісенб.

      Дівчина швидко заговорила:

      – Саме це й відбувається зараз там, у будинку. Зло прийшло ззовні. І я знаю, хто приніс його. Це – Нофрет.

      Горі повільно промовив:

      – Гадаєш?

      Ренісенб жваво закивала.

      – Так, так, я знаю, про що говорю. Послухай, Горі, коли я прийшла сюди вперше і сказала, що все лишилося таким самим – навіть сварки Сатіпі та Кайт – то була правда. Але ті сварки, Горі, не були справжніми. Я хочу сказати, що Сатіпі й Кайт отримували від них насолоду – вони так проводили час, і в жодної з них не було справжньої злості одна на одну. Але тепер усе змінилося. Тепер вони не просто кажуть одна одній неприємні речі, тепер вони кажуть те, що має скривдити, а побачивши, що скривдити вдалося, навіть радіють. Це жахливо, Горі, жахливо! Учора Сатіпі так розлютилася, що встромила велику золоту шпильку в руку Кайт – а день чи два тому та впустила важку мідну пательню, повну гарячого жиру, на ногу Сатіпі. І те саме скрізь – Сатіпі напосідається на Яхмоса до пізньої ночі – ми всі чуємо їх. Він має хворобливий, втомлений і зацькований вигляд. А Собек ходить у село, спить з іншими жінками, повертається додому п’яний, кричить і вихваляється, який він розумний!

      – Так, дійсно, я щось таке чув, – повільно сказав Горі. – Та чому ти звинувачуєш Нофрет?

      – Бо все це через неї! Вона щось скаже – може, дрібницю, але добре обмірковану дрібницю – і все це починається. Вона штрикається словами, наче то прут, яким підганяють вола. І до того ж вона розумна, знає, що саме сказати. Часом я думаю, це Генет усе їй переказує…

      – Так, – задумливо мовив її співрозмовник. – Цілком можливо.

      Ренісенб пересмикнулася.

      – Мені