Наприкінці приходить смерть. Агата Кристи

тій жінці, Яйї…

      Імхотеп удався в подробиці.

      Коли нарешті все було готове до відплиття, Імхотеп завагався. Він відвів убік Нофрет і непевно запитав:

      – Нофрет, ти задоволена тим, що лишаєшся тут? Може, тобі краще вирушити зі мною?

      Та похитала головою і посміхнулася.

      – Ти ж незабаром повернешся, – сказала вона.

      – Місяці за три. Чи за чотири. Хто знає.

      – От побачиш – час швидко мине. Мені тут буде добре.

      Імхотеп метушливо додав:

      – Я постановив Яхмосові – а той пильнуватиме за іншими синами – щоб до тебе ставилися з належною повагою. Якщо ти матимеш скарги, вони дорого заплатять за це!

      – Я впевнена, Імхотепе, вони зроблять усе, як ти сказав. – Нофрет замовкла. Потім додала: – Кому я тут можу цілком довіряти? Хто дійсно дбає про твої інтереси? Я не маю на увазі членів родини.

      – Горі, мій любий Горі. Він в усіх розуміннях моя правиця – людина зі здоровим ґлуздом і глибоким розумінням речей.

      Наложниця повільно відказала:

      – Вони з Яхмосом як брати. Можливо…

      – Ще є Камені. Він теж писар. Я накажу йому тобі служити. Якщо матимеш скарги, він усе запише й надішле повідомлення мені.

      Нофрет схвально закивала.

      – І Генет, – вигукнув Імхотеп. – Ще ж є Генет.

      – Так, – видобула Нофрет задумливо. – Що як ти поговориш із нею зараз, при мені?

      – Чудова думка.

      Послали по Генет, і вона прийшла з підлесливою жагою прислужити. Служниця почала була лементувати щодо від’їзду Імхотепа, але той різко її перервав.

      – Так, моя люба Генет, але так мусить бути. Я – чоловік, який рідко коли може сподіватися бодай на краплю відпочинку. Я мушу невпинно працювати заради добробуту родини, хай як мало це цінують. А тепер я хочу дуже серйозно поговорити з тобою. Ти любиш мене щиро та віддано, я знаю, і хочу довірити тобі дещо. Подбай про Нофрет – вона мій скарб.

      – Хто любий тобі, господарю, любий і мені, – із запалом мовила Генет.

      – От і добре. Тоді ти обіцяєш діяти в інтересах Нофрет?

      Генет повернулася до наложниці, яка дивилася на неї з-під напівопущених повік.

      – Ти надто вродлива, Нофрет, – сказала вона. – А це клопіт. Саме тому решта й заздрить – але я подбаю про тебе, я переказуватиму тобі все, що вони кажуть. Ти можеш на мене розраховувати!

      Коли їхні очі зустрілися, запала тиша.

      – Ти можеш на мене розраховувати, – повторила Генет. Губи Нофрет повільно розпливлися в посмішці – дуже загадковій посмішці.

      – Так, – сказала наложниця. – Я зрозуміла тебе, Генет, гадаю, я можу покластися на тебе.

      Імхотеп гучно прокашлявся.

      – Тоді, гадаю, ми все владнали, – так, усе гаразд. Мені завжди вдавалося організовувати людей.

      Почувся сухий скрипучий сміх, Імхотеп різко озирнувся й побачив свою матір на порозі покою.

      Іса спиралася на костур і здавалася ще більш недоброзичливою та сухою.

      – Який же чудовий у мене