Пьесы на украинском языке. Собрание пьес в 18 книгах. Кн. 18. Валентин Красногоров

погляд на ліжко, зупиняється, вдивляється і через кілька хвилин повертається до товаришів.

      ОТЕЛЛО. Чому ти повернувся?

      Кассіо не відповідає.

      ЯГО. Що з тобою? На тобі лиця немає.

      КАССІО. Там… в ліжку… Дездемона…

      ЛЮДОВІКО. Що «Дездемона»?

      КАССІО. Нічого. Лежить.

      БЯНКА. Спить, чи що?

      КАССІО. Не знаю.

      ЛЮДОВІКО. Бянко, піди подивися.

      БЯНКА. Я боюся.

      ЛЮДОВІКО. Чого?

      БЯНКА. Не знаю. Просто боюся.

      ЛЮДОВІКО. Еміліє, сходи ти.

      ЕМІЛІЯ. Не піду.

      ЛЮДОВІКО. Теж боїшся?

      ЕМІЛІЯ. Сходіть краще ви самі. Що ви все нас посилаєте. Ви ж чоловіки.

      Людовіко вагається.

      ЯГО. Я не розумію – ви теж боїтеся, чи що?

      ЛЮДОВІКО. Ні, але… Заглядати в ліжко до жінки…

      ЯГО. Не кажіть дурниць. Це сцена, а не жіноча спальня.

      Яго рішучими кроками прямує до ліжка і заходить за завісу. Він залишається там досить тривалий час, перш ніж з'являється знову. Усі напружено чекають, що він скаже.

      ЕМІЛІЯ. Ну що?

      ЯГО. Вона мертва.

      Загальний шок.

      ЛЮДОВІКО. Ти впевнений? Вона справді мертва?

      ЯГО. Мертвіше бути не може.

      ОТЕЛЛО. Не може бути! Вона ж зовсім недавно була жива! Я ж тільки що її душив!

      ЯГО. Боюся, що ти впорався з цим дуже успішно.

      ОТЕЛЛО. Ти ці жарти відкинь.

      ЯГО. Я не жартую.

      Лодовико відправляється за ліжко і повертається пригнічений.

      ЛЮДОВІКО. Так, вона мертва.

      ОТЕЛЛО. Але чому?

      ЛЮДОВІКО. Боюся, друже мій, ти знову дав волю своєму невгамовному темпераменту. Я ж тебе попереджав. Ти і вранці на репетиції ледь її не задушив.

      ОТЕЛЛО. Та ні, я до неї лише ледь доторкнувся…

      ЛЮДОВІКО. Кажеш «Ледь» … Подивися на свої ручища, і згадай, яке у жінки тендітне тіло.

      ОТЕЛЛО. А може, у неї просто стався інфаркт? Вона весь час скаржилася на серце.

      ЛЮДОВІКО. Не обдурюй себе, ОТЕЛЛО. У неї на горлі сині сліди від твоїх рук.

      БЯНКА. Господи, що ж робити?

      ЯГО. Особисто я відчуваю потребу випити.

      ЛЮДОВІКО. Я теж.

      ЕМІЛІЯ. Я теж не проти.

      ОТЕЛЛО. І я.

      ЯГО. Кассіо, тягни свій коньяк.

      Кассіо, ретельно обійшовши постіль на якомога більшій відстані, відправляється в глиб сцени.

      ОТЕЛЛО. І все-таки я тут ні при чім.

      ЕМІЛІЯ. Слідство розбереться.

      Кассіо приносить коньяк і розливає його у келихи.

      ЛЮДОВІКО. Ну, за упокій душі, чи що?

      Отелло за інерцією хоче цокнутись, але Емілія його зупиняє.

      ЕМІЛІЯ. (Строго, з докором.) Коли п'ють за упокій, не цокаються.

      Отелло слухняно прибирає руку. Всі п'ють. Мовчання.

      ОТЕЛЛО. Що ж тепер буде?

      КАССІО. Ти не горюй. Вбивство ненавмисне, багато тобі не дадуть.

      ОТЕЛЛО. Скільки, по-твоєму?

      КАССІО. (Потискуючи плечима.) Не знаю… Років п'ять, напевно.

      ОТЕЛЛО. (В розпачі.) І це ти називаєш