Зібрання творів. Василь Стус

не безумій, ставе мій,

      безуме, зажди: росте, як круча,

      ніч. Ти нею ввесь опоночів.

      Жально сяють божевільні зорі.

      І летить орда смертельно-хорих

      виплесків пекельних – кажанів.

      X. 1968

ПОТОКИ

      Ти все така ж, а я віддаленів.

      За мною – кучугурами – розлуки —

      час самовтрат…

      (ще поповзом повзли

      за тінню довженою, виростали

      із самозмалення: німа рука

      пограбілих тополь у надвечір'ї)

      великий гріх на серці я ношу

      … розлуки рвав, як обривають жили

      атланти териконів і тачок,

      назбираного вугілля оклунки, —

      щось рвало груди… (окраї землі —

      тамтого світу в пекло провисання —

      призналися відверто до душі).

      Ти край. Ти крихта прагнень вікових

      «упасти – не розбитися». Ти шпара

      земного стогону: холоне світ,

      і нам долоні юні снігом студить…

      Ти все така ж. Ні смута, ні літа

      не старіють тебе. Німа, як люстро —

      колись відбився в нім твій вид миттєвий,

      вкарбовуючись в темряву навік,

      ще – чайка однокрила, ще – зигзиця

      і ще – як окоренок лихоліть.

      Чи дружба сфер – і неба, і землі —

      зоветься лихоліттям, я не знаю.

      Та присмута і по розлуці їсть:

      десь є там стіл, де матірня рука

      осліплим болем тихо сновигає

      вздовж по стільниці. Гірко. Я винюсь.

      великий гріх на серці я ношу

      Ти – Мати (амфора твоєї гіркоти) —

      далекий син, на роздоріжжі горнім

      паде в траву, і вистигне трава

      його трудним риданням хлібороба

      (чуття ж землі – як виболілий сон

      і призабутий).

      О, пам'ятаєш ніч? велику ніч?

      І десь побіля нас уральська річка

      та сосни (ті, що соснами зовуться),

      та тиша (ледве врунами зійшла).

      А пам'ятаєш? Так багато губим

      за пам'яттю: колись переінакшить

      з нас кождого. А треба пам'ятати?

      А треба пам'ятати. Пам'ятай.

      Палахкотів намет. Палахкотіли

      в нас спомини, немов півні червоні,

      а кедрові шишки, ще недозрілі,

      не тріскали – чаділи на вогні.

      І зорі в фіолетовому небі?

      Ще ти казав: це колір божевілля

      і судної доби. Немає суду,

      та вже заходить щось. Немов на дощ.

      Півнеба гоготіло в наші душі.

      Земна півкуля брижилась од жару,

      і півдуші ті спогади приспали,

      і півсебе услід за сном пішло.

      Що то було? Не знаю. Що то буде —

      не відаю. Але не раз питаю

      Розлучної, Далекої, Німої:

      до тебе навіть миті вистає?

      Тоді нащо літа? Навіщо спади

      з лиця і з досвіду? І мить навіщо

      скрадлива: вганяє у дитинство,

      неначе цвях у дошку гробову?

      Ти мати. Тінь. І обернувшись тінню

      самонародження, ввійшла у тінь,

      і тінь запалюєш жданням своїм, і тінь

      круті гамує голосіння. Тінь

      підводиться.