Енн з Інглсайду. Люси Мод Монтгомери

нас, любов і розуміння.

      Доброзичлива ніч огорнула у своїх володіннях Інглсайд й усіх навколо, навіть Сьюзан… яка відчувала, що хотіла б зараз залізти в якийсь гарний і тихий сховок й ніколи звідти не вилазити, засинала під дахівкою, що стала її прихистком.

      VII

      – У нього буде велика компанія…він сам не залишиться… нас четверо… і ще приїдуть мої племінниця і племінник з Монреаля. Хтось говорить, а хтось робить.

      Огрядна й весела пані лікарка Паркер широко посміхнулася до Волтера… який невпевнено усміхнувся у відповідь. Він ще не міг визначити, незважаючи на ці усмішки й доброзичливість, подобається йому пані Паркер чи ні. Якось її було забагато. А от лікаря Паркера він любив. А щодо «нас чотирьох», племінницю та племінника з Монреаля – він їх ніколи не бачив. Лоубрідж, місце, де жили Паркери, розташувалося за шість миль від Глену, Волтер там ніколи не був, а пан лікар та пані лікарка Паркери та пан лікар та пані Блайт частенько навідувалися одне до одного. Тато з лікарем Паркером були чудовими друзями, хоча у Волтера, як і колись, складалося враження, що мама добре справлялася й без пані Паркер. Навіть у шість років Волтер, як усвідомила Енн, помічав те, що іншим дітям було зовсім невидиме.

      Волтер також не був певен, чи справді хоче поїхати в Лоубрідж. Деякі візити були неймовірні! Подорож в Ейвонлі… ох, як то було весело! А ніч з Кеннет Фордом у старому Будинку Мрії була ще веселішою! Хоча навряд чи ту подорож можна було назвати візитом… Будинок Мрії завжди здавався другим домом для маленького дитинчати з Інглсайду. Але поїхати в Лоубрідж на цілих два тижні серед незнайомців – це зовсім інша справа. Однак, схоже усе уже вирішено. Волтер чомусь так відчував, але не міг пояснити, а таткові й мамі така домовленість дуже навіть сподобалася. Волтер з сумом і тривогою дивувався, чи справді вони хочуть позбутися всіх своїх дітей? Джема два дні тому забрали в Ейвонлі, а перед тим він чув, як Сьюзан тихцем говорила щось про те, щоб «послати двійнят до пані Маршал Елліотт, коли настане час». Який час? Тітка Мері Марія на щось дулася й казала, що вона «чекає, коли усе закінчиться». На що вона чекає? Волтер поняття не мав. Але у повітрі Інглсайду витав аромат таємниць.

      – Я заберу його завтра, – сказав Гілберт.

      – Наші молодшенькі будуть тільки раді, – мовила пані Паркер.

      – Дуже люб’язно з вашого боку, направду, – відповіла Енн.

      – То все на краще, безсумнівно, – таємничо сказала Сьюзан Креветці на кухні.

      – Дуже мило з боку пані Паркер забрати Волтера з наших плечей, Енні, – мовила тітка Мері Марія, коли Паркери пішли. – Вона сказала мені, що дуже до нього прив’язалася. У людей такі дивні прихильності, хіба ні? Ну, можливо тепер я зможу хоча б два тижні ходити до ванни без ризику наступити на дохлу рибину.

      – Дохла рибина, тітонько! Ви маєте на увазі, що…

      – Саме це я і маю на увазі, Енн. І так завжди. Дохла рибина! Ти колись ставала босою ногою на дохлу рибу?

      – Ні… але як…

      – Волтер зловив форель вчора