Енн з Інглсайду. Люси Мод Монтгомери

свої п’ятдесят п’ять. У неї були, як вона сама вважала, «аристократичні манери», обрамлені завжди прилизаними сивими кучерями, які схоже щодня ображали маленьку гостру гульку сивого волосся Сьюзан. У неї завжди був гарний одяг, вона одягала довгі бурштинові кульчики та модні високі комірці, які сягали її тонкого горла.

      – Врешті-решт нас не повинна соромити її присутність, – відреагувала Сьюзан. Але що б подумала тітка Мері Марія, якби дізналася, що Сьюзан так себе втішає, залишилося таємницею.

      V

      Енн збирала оберемок червневих лілій, аби поставити їх у вазу у своїй кімнаті, й ще один букет півоній, вирощених Сьюзан, вона збиралася залишити на столику Гілберта в бібліотеці… півоній молочно-білого кольору з криваво-червоними вкрапленнями посерединці, наче Божий поцілунок. Повітря оживало після незвично спекотного червневого дня, і важко було сказати, гавань була срібною чи золотою.

      – Сьогодні буде неймовірний захід сонця, Сьюзан, – промовила вона, коли проходила повз і поглянула на вікно кухні.

      – Я не зможу сповна насолоджуватися заходом сонця, поки не помию весь посуд, пані лікарко, люба, – заперечила Сьюзан.

      – Але до того часу сонце вже сяде, Сьюзан. Ти тільки подивися на величезну білу хмаринку з рожевим вершечком, що зависла над Впадиною. Тобі б хіба не хотілося злетіти й освітити її?

      Сьюзан уявила собі, як злітає над долиною з ганчіркою в руках і летить до тої хмари. Їй таке зовсім не сподобалося. Але пані лікарка уже дала їй на це дозвіл.

      – Тут з’явився якийсь новий шкідливий вид комах, який пожирає наші трояндові кущі, – продовжила Енн. – Треба їх обприскати завтра. Краще було б сьогодні ввечері… я у такі вечори, як от цей, люблю поратися в садку. Усе росте вночі. Сподіваюся, у раю будуть сади, Сьюзан… такі сади, у яких ми зможемо працювати, розумієш, допомагати усьому рости.

      – Але без комашні, – запротестувала Сьюзан.

      – Ні-і… Думаю, ні. Але просто готовий сад – це ж зовсім не цікаво, Сьюзан. Потрібно самому працювати в садку, інакше втрачається весь сенс. Я хочу полоти, копати, пересаджувати, змінювати, планувати й обрізати. А ще хочу, щоб у раю росли квіти, які я люблю… Краще там будуть мої фіалочки, аніж асфоделі, Сьюзан.

      – А чому ж тоді Ви не можете поратися в садку ввечері, якщо хочете? – втрутилася Сьюзан, подумавши, що пані лікарку занесло трішки не туди.

      – Тому що лікар хоче, аби я поїхала з ним. Він їде відвідати бідолашну стареньку пані Джон Пакстон. Вона помирає… а він не може їй нічим зарадити… він зробив усе, що зміг… але вона любить, коли він до неї навідується.

      – Ох, пані лікарко, люба, ми всі знаємо, що в цій місцевості ніхто без нього не народжується й не помирає, а сьогодні якраз гарний вечір, щоб проїхатися. Думаю, я теж пройдуся собі селом і поповню запаси в коморі, коли вкладу двійнят і Ширлі спатки й посиплю добривами кущі троянд Аарон Уорд. Щось вони не цвітуть так, як мали б. Панна Блайт щойно піднялася наверх, стогнучи після кожного зробленого