Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

на руку голову, – не чув, як рипнули двері.

      – А ви поночі сидите? – щось спитало жіночим голосом – і знову зачинило двері.

      Трохи згодом у хату ввійшла сестра Порохова з каганцем у руках. Світ ударив прямо Чіпці в вічі. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жінка – і живцем нагадувала йому про людську неправду…

      – Тут будемо вечеряти, чи там? – питала вона, не випускаючи каганця з рук.

      – Там, мабуть… Там, Галочко, – одказав Порох. Чіпка аж затіпався, почувши таке ймення…

      – Ходім же їсти! – гукнула вона й пішла вперед.

      Порох і Чіпка пішли за нею. Увійшли в кухню. Вона була ще чорніша, ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнею чорніли ще двері – в третю хату. Що там було – не видко, тільки з-за дверей виглядали дві кострубаті дитячі голови. «То, видно, її діти», – подумав Чіпка.

      Серед хати сіли вони вечеряти. На перевернутім уверх денцем горняті блищав каганець і присвічував у миску. Жінка всипала галушки. До вечері всі випили по чарці, – випила й сестра Пороха, і не скривилася. Чіпка покуштував галушку, – гливка, як глей, та ще й на зубах тріщить. Давай він сьорбати одну щербу. Коли б не так хотілося їсти, він би й не покуштував такої вечері.

      – Мамо! дай і нам галуски… і ми хоцемо галуски, – обізвалась з-за дверей дитина.

      – Ви!.. – гукнув на їх Порох.

      Діти поховалися.

      – Луципір! – зиркнула Галька. – Сам напився, налопався, а дітям – то й нема?!.

      – Чому ви, справді, дітям не дасте? – обізвався Чіпка до неї.

      Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок і поставила коло порога. З-за дверей висунулось двоє дітей – чорні, замурзані, в якихсь ганчірках, замість сорочок, котрі вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, – бо застібок не було… Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячій галущці, засичали, захукали – і стали жувати, цмокати… Чіпці стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Порохові, бо він знову закричав на них. Діти спідлоба зиркнули на його й налагодились шарахнути за двері.

      – Не кричи, п’янице! – гукнула Галька на його.

      – Сидіть! – обернулась до дітей.

      Чіпці вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чіпка Порохові й Гальці.

      – Іди ж тепер та лягай спати! – обізвавсь Порох до Чіпки.

      Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив у сінях люльки, пішов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував…

      Лежить Чіпка в хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум’я пашить з рота; а в голові – одна думка ганяється за другою… То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається… Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка… Радіє Чіпка від однієї згадки… Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку… Нема землі!.. проходився дурно… марно втратився…