Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

вже Ривка… Ось покуштуй!

      – Ні, не хочу.

      – Чому? не п’єш?

      – Та таки й не пив досі…

      – То не знаєш, яка й на смак?

      – Не знаю.

      – Дурний же ти! Нічого доброго не знаєш. Знай, що тільки й добра на світі, що горілка. Скільки б без неї людей вішалось! А так… На, пий! – крикнув на Чіпку й подав йому чарку.

      Чіпка давно чув, буцім горілка робить полегкість. Тепер ось і Порох розхвалює, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе… в тілі трохи холод чується… Усе це разом намоглося на Чіпку: випий та й випий! Нічого робити – треба спробувать… Узяв Чіпка, випив… Горілка запекла, защипала в роті, трохи не похлинувся, аж закашлявся…

      – Таки видно, що ти не вмієш пити! – каже Порох. – Ось як треба пити! – і знову вихилив чарку в рот, і ковтнув, як воду. Потім того одломив шматочок хліба, почав заїдати…

      Чіпка собі взявся за хліб. Хліб – як сухар сухий, насилу кутуляв його Чіпка.

      – Зовсім ти нікуди кчемний! – каже Порох, – ні пити, ні їсти.

      – Та як його отаке гірке пити? – зверта Чіпка на горілку.

      – То тільки так здається… Ось підожди трохи, пройме – сам попросиш!

      Чіпка справді почув – спершу наче хто гарячим залізом припік його всередині: запекло коло серця та й розійшлося по всьому животу… Далі – той огонь затух, – запекла згага, їсти схотілося… Здається, вола б з’їв… і черствий хліб здався смачним! Трохи згодом – мов щось у вічі вступило… заграло в голові… повеселішало на серці… Темні думки стали прояснятися… стала прокидатись віра… узяло завзяття… «То все брехня! – думається йому. – Хай карбованця проходжу, хай два, або й усі п’ять… а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловіче, земля моя!..» І так стало Чіпці весело, немов справді земля вже його, і він вертається додому забезпечений…

      – А чи дорого се діло стоїтиме? – пита він у Пороха.

      – Яке діло? Коли дуже закручуване – дорожче; а коли ні – недорого, – одказав Порох.

      – А моє діло?..

      – Ось тривай лиш – ще по одній вип’ємо, – та тоді вже й за діло!..

      Тільки що Порох став наливати чарку, двері прожогом розчинилися і в хату вскочила жінка – не жінка, дівка – не дівка; голова не покрита, як у дівки, а коси заборсані в мичку, немов жінка збиралася сховати їх під очіпок, та зав’язала на тім’ї, а вони й розсипались… Сама – не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид болізний, жовтий, – тільки одні очі – чорні, як терен, блищали якимсь божевільним світом…

      – Уже п’є… уже п’є! щоб тебе кров гаряча спила!.. – скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затіпались. – Їсти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чортів бугай, горілку дудлить!..

      – Іди собі! іди, йди! – зайдикав Порох. – Мені ніколи. Я зараз чоловікові писатиму прошеніє… іди собі!

      – Щоб тебе писачка списала, проклятий! Мені життя через тебе нема…

      – Хто ж тебе держить? Я тобі давно кажу: чим клопотати мене з своїми дітьми, ішла б собі, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!

      – Авжеж шкода!.. – і якось страшно