Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

молотити.

      – Молотити? – весело скрикнув Лушня. – Добре! Що там нам його молотити? Аби Господь дав годинку, то ми його вчотирьох за день зоб’ємо!

      – То я ще й могоричу поставлю, – домовляв Грицько.

      – Добре, дядьку!.. Добре!

      Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він штовхнув Матню, котрий прослав під стіжком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом та збирався вже заснути.

      – Не штовхайся! тут і так бік болить за хлібом, – одмовив Матня.

      – Не бійсь! не візьме лиха година бока, хіба, може, від горілки прогниє, – каже Пацюк.

      – Од тієї, що за хліб вип’ємо?

      – Може, й од тієї! – вставив Лушня.

      Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі поза стогами та підгрібав, що набили, перекладаючи хліб на вози.

      Лушня моргнув на товариство: не журіться, мов!

      – Погуляємо? – запитали ті стиха.

      Лушня мотнув головою: еге ж, мов!

      – А скільки? – пита Матня.

      – Три карбованці.

      – Мало, – каже Пацюк.

      – З червивої собаки що урвати, то урвати – хоч клочок шерсті! – утішив Лушня.

      Вернувся Грицько втретє, привіз гроші, забрав останній хліб. Як наложили вози, Лушня й каже:

      – Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу!

      – Та ходімо вже: забіжимо до Тальки, вип’ємо по осьмушці.

      Пішли. Кликнув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другим, та й повіз собі хліб додому, розігрітий – не так горілкою, як подарунком.

      Товариство засіло на цілу ніч…

      XVIII

      Перший ступінь

      Мотря зовсім оселилася в «довгоп’ятої баби». Брала людям прясти то кужіль, то вовну та з того тільки й жила.

      Тяжко їй робилося на душі, гірко на серці, як подумає, що на старості літ прийшлося наймичкувати в людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жити можна… А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати… Ще день сяким-таким боком перебуде; а настане ніч – думки, як за подушне, оступлять… Мотря іноді цілу ніч виплаче. Шкода їй Чіпки… кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла – рано вставала, пізно лягала… Не задля кого ж? задля його… А він?

      Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п’яний зневажив її, матір, тяжкими докорами… Стає руба шматок хліба в горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумає вночі… «Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем… Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж мені така кара, така невповага від рідної дитини?!.»

      – І чого ти так убиваєшся, Мотре? – вговорює її баба. – Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогодні… немов дідько носив його по чужих городах – без шапки, босий, в одній сорочці, та й та розхристана, як у харцизяки… Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі в дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена с�