Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

Йому задумалось спочити: він став міркувати: де його на ніч притулитися? – Аж ось і город…

      У царині наглядів Чіпка низенького, натоптуваного чоловіка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у його наопашки була накинута сіра московська шинель, унизана блискучими ґудзиками, з зеленими нашивками на комірі. Москаль не москаль, а службою пахне. Стояв він серед двору, без воріт, і, прикривши рукою від сонця очі, поглядав на Чіпку. Той повернув до двору. Чоловік побачив і собі відійшов од немазаної хати. Нап’явши на лікті шинель, він став коло одного стовпа од воріт, підпер його одним плечем і обернувся до Чіпки:

      – А що скажеш? Чи не по ділу?..

      «Сам Бог насилає», – подумав Чіпка, здіймаючи шапку.

      – Скажіть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе секретар Чижик?

      У чоловіка аж обидва уси затіпались; таранкувате лице мов ще дужче порябіло.

      – Чого тобі до секретаря? – сам себе здержуючи, пита чоловік. – Секретар таких, як ти, не приймає… А коли чого треба, то й я тобі напишу… Що в тебе за діло? – приставав він до Чіпки.

      – Та діло, бачте, ось яке…

      І давай Чіпка викладати свою пригоду.

      – Так… еге… треба справки наводити… копії брати… – понуро дивлячись, як великий дока в цьому ділі, одрубував чоловік. – Треба прошеніє… еге… так-так… Так і напишемо… А гроші ж у тебе є? – спитав він і глянув прямо в вічі Чіпці.

      – А багато на те треба? – вивіря Чіпка.

      – Та рублів п’ять на перший раз треба… А там – побачимо, що буде: чи можна вести діло, чи, може, наплювати…

      Чіпка стояв і роздумував: чи не бреше він? он на йому яка лиха одежинка! Може, хоче видурити гроші… Бач: п’ять рублів, щоб тільки дознатися… всі гроші на те тільки, щоб знати: чи можна вести діло, чи не можна?.. Ото здирство!..

      – Ну, так ходім до хати…

      – Ні… – зам’явся Чіпка: – прощавайте!

      – Слухай!.. постой!.. Чув?.. постой!

      Чіпка став.

      – Знаєш що? Я тобі за три карбованці напишу…

      – Не хочу, спасибі вам, – та й іде далі.

      – Постой! постой! – спиня його чоловік. – Як ти прозиваєшся?

      – Варениченко.

      – Ти козак чи хто?

      – Мій батько москаль.

      – Ага… От, бач, і на бумагу не треба, – на простій напишу… Хоч? за рубля напишу! Ніхто тобі за рубля не напише, а я напишу…

      – Та бог з вами! – одгрібавсь Чіпка, не рад, що й зачепив таку причепу.

      – Ти думаєш, я тебе одурюю?.. Ні, ще Василь Порох нікого не обдурював… Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретареві твоєму не раз доставалося!

      Чіпка справді чув про Пороха: піщани хвалилися, що Порох не раз писав прошеніє, кому треба. Чіпка задержався – і ще раз обдивився Пороха.

      – Ну, отже, тобі за твою неймовірність, – пристає Порох, узявшись у боки, – щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобі напишу!

      «Чи йти, чи ні?» – подумав Чіпка.

      – Слухай, ходім!

      Чіпка повернув за Порохом у двір.

      – Я це тільки тобі дурно пишу, – проказував