Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

земля!

      – Як пропала?

      – Кажуть: суд одсудив…

      Немов хто гострий ніж вгородив у серце старій Мотрі. Як сиділа вона на лаві, на гребені, виводячи тонку нитку, – так і прикипіла на днищі: заколіло веретено в одній руці, а волокно у пучці – у другій…

      – Краще б мені, сину, в домовині лежати, ніж таку чутку чути! – ледве вимовила Мотря крізь сльози…

      А Чіпка – не чув, не дослухався до її слів. Він сам себе, землі під собою не чує… Міряє він хату – то вздовж, то впоперек, б’є об поли руками, ніби сам собі приговорює:

      – Та ні, не буде сього!.. Брешуть вони… Я вас знаю… знаю, бісових сутяг!.. Підсипав писареві блудяга… і є земля! Та ні!.. Мене сим не підведеш… Я сам своє знаю… допитаюсь свого… Хоч от – по сю (черкнув по горлянці рукою), – а землі не дам!..

      Порівнявшись з матір’ю, став, узявся в боки, глянув на неї…

      – Виймайте гроші, які є! – гукнув зопалу.

      – Які гроші? – здивувалася Мотря.

      – Які є, всі виймайте… в город піду – позиватись.

      – Де ж у нас гроші? Хіба ті п’ять рублів, що за овечат вторгували… Там у скрині, в сувої заховані… Візьми, коли треба.

      – Підіть принесіть, я не знаю де.

      Мотря, стогнучи, встала, відхилила скриню, довгенько рилася, поки знайшла гроші.

      – На, – сказала вона Чіпці, подаючи гроші правою рукою, а лівою зачиняючи скриню.

      Чіпка взяв гроші, подумав, повертів у руках синю бумажку, заховав її в кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зітхнув – і взявся за шапку.

      – Прощайте ж, мамо! сьогодні мене не ждіть, хіба аж завтра вернуся ввечері.

      – Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хліба на дорогу.

      Чіпка не чув: він уже зачиняв за собою хатні двері.

      Зосталася Мотря сама – сама, як палець, з своєю нерозважною думкою… Сіла вона на гребені; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела нитку… В голові – полізла всячина, завернула в давнє… У пам’яті – прокинулись ті давні часи, як на чужім полі на людей жала, з снопа заробляла, – як п’ять снопів людям нажни, а собі шостий одверни… як за цілий довгий літній день, од світової зорі до вечірньої, спини не розгинаючи, тільки двадцять снопів і заробила!.. А ще ж їх треба і звозити і змолотити!! А тут – кругом лиха година облягла: на хаті оселя попрогнивала – крізь стелю капле, стіни осінні дощі обшмарували – голими ребрами хата світить… А вже й зима не за горами… І холод… і голод… Пополотніла Мотря… увірвала нитку… Покотились з очей сльози – як горох, закапали аж на долівку…

      Чіпка тільки вийшов з двору, так і наліг на свої ноги. Лихо його мчало в город: йому хотілося перелетіти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо москалевого хутора. Та не дивився тепер Чіпка ні на чорно-жовту колючу стерню на полі, ні на білий верх, що один тільки й виглядав з-за високого паркану москалевого двору. Чіпка чесав шляхом, заклопотаний одною думкою – про землю… «І що я без землі? – вертілося в його похнюпленій голові… – Людський попихач… наймит… Без землі – нема волі… Земля тебе годує… земля хазяїном робить… А без землі – все пропало… і моя