Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

Вона мені непотрібна…

      Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.

      – Сип, Галько! – каже. – Я за свиту карбованця ложу…

      – Сцо ти карбованця? – закричала жидівка, вириваючи з рук свиту… – Цого ти місаєся не в своє діло! Вона твоя?.. Він заставля…

      – Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип…

      – Сип… сип, – запорощала жидівка. – Скілько з сипати?

      – Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа… Сип! – гуконув Чіпка на всю хату й ударив кулаком по столу – аж вікна здвигнули.

      – Ну, цетвертину всиплю…

      Жидівка мотнулась з свитою в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горілки, поставила її перед Чіпкою, та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.

      Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не зважився перший забалакати.

      Коли це – увійшов у хату Яків Кабанець.

      – А що це, Чіпко? І ти вже?.. – обізвався. – Вип’ємо, значить?

      – Вип’ємо, – понуро одказав Чіпка. А далі сміліше:—вип’ємо! – А це вже гукнув на всю хату: – Вип’ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі закрутився!

      Та – гряк! по столу кулаком… Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу…

      Тут уже й другі промовились. Слово по слову, чарка по чарці – полилася з ротів розмова, а в роти – горілка… Підоспіли ще людці. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку… Його скрізь по селу знали, як чоловіка письменного: він завжди, було, на криласі співає, посеред церкви апостола читає… А на язик собі вдався балакучий, а надто за чаркою… Та любив-таки й випити. Бувало, у неділю, після обіду, прийде у шинок, та й почне теревені точити, та все по-письменному, по-церковному… Зійдуться в шинок людці розважитись, з людьми посидіти, побалакати; візьмуть півкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати – і діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже [буде] сидіти та брехати, аби слухали. Іноді, було, насмішить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, – а все-таки чаркою не минали ніколи. І Кулик щонеділі, щосвята в шинку.

      Придибав він і тепер. За ним – другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчиної горілки; п’ють собі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там було дворових. Випущені на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку, – вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротати ті тяжкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горілці киснути, її п’яним хмелем підсолоджували своє гірке життя: не покинути ж було своєї втіхи тепер! І вони мерщій кидали панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не було за що випити, піджидали – може, хто піднесе чарку-другу. Шинкове панібратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер, – Чіпка не обминув і їх чаркою…

      Як підпили вже, то той заспівав