Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

землі!

      Життя, кажуть, зжити – не поле перейти. Життя – що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, – заклуботались вони; насупилось небо… заховалось сонце – похмуріло… загуло, закрутило, закушпелило шляхом… Зиркнула блискавка, загуркотав грім… гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило… гульк! – не вспів озирнутись, як повернуло на негоду…

      Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля й лагодився молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, – на тік до його вскочило лихо… Стоїть він на току з ціпом, аж приходить десятник з волості. «Чого йому треба?» – подумав Чіпка і прикро глянув десятникові в вічі.

      – Ходи лиш у волость! – каже десятник здалека.

      Чіпка ще раз глянув на десятника; подумав трохи, та тоді вже запитав:

      – Чого?

      – Не знаю, – одказав десятник. – Кличуть… якийсь чоловік прийшов з Дону…

      – Що за чоловік? Навіщо я йому здався?

      – Не скажу, – одмовив десятник. – Прийшов, щось побалакав з писарем, – мене оце й послано…

      – Добре… прийду, – одказав Чіпка.

      Десятник повернувся – і пішов повагом вподовж вулиці.

      Не пішов, а побіг Чіпка у волость; не зайшов і в хату, не сказав нічого й матері.

      Незабаром після того вернувся додому, – та прямісінько в хату. На той час Мотря поралась коло печі.

      – Отак, мамо! – обізвався він.

      – А що, сину? – питає, не обертаючись, Мотря, не помітивши ні жалю в голосі, ні смутку на лиці.

      – Припленталась якась приблуда… Каже: Луценків небіж… Хоче нашу землю одбирати.

      Мотря миттю обернулася, глянула на Чіпку та й отетеріла… Хоч вона й дивилася, та нічого не бачила, не розуміла.

      – Каже: не оддаси, – буду позивати…

      Мотря поблідла – і ледве вимовила:

      – Який небіж… звідкіля??.

      – Кажу ж: з Дону! – одмовив Чіпка.

      – З Дону?! – якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву…

      Одно невеличке слівце «Дін», як молотком, ударило її в голову… Пам’ять у неї зразу прокинулась і нагадала, що вже раз прийшла була до неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя, та й кинула бідувати на старість… «Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону?» – думала Мотря, глядячи на сина, хоч нічого й не бачила, бо у віччю в неї почорніло, затуманилось…

      Чіпка подививсь на смутну, перелякану матір – і оханувся… Він бачив, що його звістка впала громом на стару материну голову.

      – Не журіться мамо!.. не лякайтесь! – став він заспокоювать матір. – Хай позиває… Нам громада присудила землю… Байдуже! Ніхто тепер не вирве з моїх рук…

      – А клопоти… тяганина… – проказала Мотря, задумуючись.

      – Сількісь… А землі не дам! Зубами держатиму, – не пущу!

      – Оступайсь, сину, за своє добро… У нас же тільки й багатства, що земля та… Скільки я попоходила, скільки я попоносила,