Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський

здіймав рушницю, мостив біля себе сокиру. Гасилося світло, але Гафійка знала, що хазяїн не спить. Чула, як він неспокійно ворушився на лаві, важко сопів, сідав і наслухав. Потому знову вкладався і лежав причаївшись, але раптом зривався і шарив по долівці рукою, поки не знаходив сокири. Знов ставало тихо на кілька хвилин, під лавками пищали миші, що вже перебирались на зиму до хати, та таргани шаруділи у миснику. Але Підпара не спав. Гафійці здавалось, що вона бачить його розплющені очі, втуплені в пітьму.

      Нарешті Підпара вставав і виходив. В Гафійки калатало серце, і в такт його перебоям гупали Підпарині ноги коло стодоли, біля стіжків. Хрустіли на підмерзлих калюжах під стінами хати.

      Часом хазяїн вибирався на ніч на поле, під клуні. Тоді знов хазяйка товклася цілісіньку ніч, боялась, стогнала, охала і човгала шкарбунами од вікна до вікна.

      Гафійці часами ставало так важко, що вона прохалась на ніч додому.

      Маланка облягалась нерано. Андрій вічно був десь на людях і повертався пізно, а Маланка весь вечір снувала мрії. Щось буде. Прийде щось гарне і перемінить життя. Щось станеться раптом, не сьогодні, то завтра. Чудо якесь. Їй не хотілось нічого робити і, склавши руки, як у неділю, вона гаптувала словами хитрі мережки. З Гафійкою вдвох вони ставали на порозі у сінях і довго дивились, як світяться вікна скрізь по селі. Там, в кожній хаті, чогось чекають, готові, як сухий трусок, що жде підпалу. У кожній хаті цвіте надія, ростуть сподівання.

      І, певно, ніколи ще стільки не сходило світла, як у сі довгі, тривожні осінні ночі.

* * *

      Вітер скакав з розгону, рвав голоси і дим, а сонце, бліде й зубожіле, висипало з-за хмар на землю своє останнє злото.

      Гафійка ловила хустя, що розметав вітер по дворі, як стадо білих гусей. Хазяйська сорочка, надувшись, котилась, кругла, мов вагітна жінка, і рукавами ловила землю. Вітер свистів Гафійці у вуха, а їй здавалось, що її кличуть.

      Ні, таки кличуть. Вона озирнулась.

      Од воріт махав на неї Прокіп.

      – Чого ти?

      Вона не чула, що він говорить.

      – Що там таке?

      – Неси твій прапор.

      За ворітьми було повно народу. Тут і Маланка з своїми сухими руками, важкий Панас Кандзюба, і діти, що скакали під плотом, як горобці.

      – Швидше винось!

      Що сталось?

      Гафійка метнулась до хати.

      Кілька рук простяглись до Гафійки, але Прокіп взяв сам.

      Він в’язав вже червону китайку до держака.

      Народ нетерпляче гудів. Таки діждались. Прийшов маніфест.

      Підпара стояв на хатнім порозі, чорний, як тінь, підпер плечима одвірок і мовчки дивився.

      Нарешті прапор підняли. Червона китайка залопотіла на вітрі, і заскакали на ній слова, наче живі.

      «Земля і воля!»

      Всі зняли догори очі, і щось пройшло по юрбі, немов зітхання.

      І рушили далі. Гафійка забула за своє хустя. Вона йшла в юрмі, наче у сні. Щось сталось. Сподіване, правда, бажане, але неясне. Якийсь маніфест.

      Біля неї був Прокіп, і їй здавалося, що він одразу виріс. Його великі запрацьовані