Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський

обіймала вже ковалиху.

      – Кумочко, кумо…

      Не могла говорити.

      Вони цілувались. Сухі Маланчині руки тряслись на гладких ковалишиних боках.

      – Слава Богові, слава…

      Вітер зірвав в ковалихи з кінчика носа сльозу.

      Рушили далі. Тепер дві корогви, з’єднавшись, попливли разом. Вони хвилювали і вигинались, як окрилені вітром вогні.

      Народ обліпив зборню так тісно, що свити злились в одну суцільну лаву і не було чим дихать. На рундуці читав щось Гуща. Він вже втомився, захрип, але ті, що надійшли, теж хотіли чути. Дальні повитягали шиї, приклали долоні до вух. Передні не хотіли нікого пускати, щоб ще раз почути. А люди все йшли і одні другим налягали грудьми на плечі.

      – Що він читає – воля, свобода, а де ж земля?

      – Хіба не чуєш? Він тільки про землю й читає.

      Низьку Маланку зовсім затерли. В теплі людського тіла, в випарах поту – їй зовсім добре. Вона не слуха. Що там! І так відомо. Се вже всі знають, що землю віддали людям. Краще б, ніж тут стояти, піти гуртом на панське поле, пустить по ньому плуг. Побачити швидше, як він крає незміряні ниви, одверта скибу, ділить людей. Осе твоє, а се моє… Щоб порівну всім. А вони тут стоять! Дивіться! Навіть Андрій зняв перед миром скалічену руку, щоб не забули за нього. А давно проклинав землю? Ну, та минулось. Тепер вона добра, не пам’ятлива, тепер у неї немає серця проти Андрія. Сама земля сміється до неї, подає голос. Он! Як грає проти сонця рудою стернею…

      Біля зборні зібрався весь мир.

      Село спустіло. Самотою повзли між хатами брудні дороги, наче плазували чорні гадюки, вітер скуб солому по стріхах, а на розриті городи спускались хмари ворон.

      Якась баба, вилізши з хати, трималась за стіни і сердито кричала в пустку:

      – Де люди? Горить що? Га?

      Ніхто не обізвався до неї. Тільки вітер стукав дверима по покинутих хатах, корови блукали по дворах та гризлись собаки поміж роями сухого листу.

      Помалу народ вертався з зборні.

      Двоє ідуть.

      – Чув? Свобода, воля, а яка воля?

      – Хіба я не знаю? Бити панів.

      – Я розібрав одразу. Дадено волю, щоб чорний народ стребив панів. Котрий, значить, живе з людської праці…

      Баби:

      – Як будуть розбирати економію в пана, я візьму тільки руду корову.

      – А мені коли б пару гусей на розплід. Такі хороші гуси…

      – Буде що взяти. Не заберемо ми, візьмуть чужі, а пан таки ж наш…

      – Звісно. Не даваймо нікому свого.

      Парубки раптом сповнили вулицю співом.

      Під хатами багатих вони спинялись, підіймали догори корогву і на весь голос гукали:

      – Земля і воля!

      Коли поховались, нехай хоч чують. Се їм, як перець собаці…

      Гущу та Прокопа мало не розривали. Як воно буде? Чи скоро ділитимуть землю? А куплену землю – чи заберуть?

      Марко хрипів на всі боки, ледве встигав одповісти, а Прокіп спокійний, як завжди.

      Маланка ловила його за поли.

      – Прокопе, слухай мене… се я, Маланка. Почекайте ж бо, люди, дайте сказати. Чуєш-но, Прокопе, чуєш… щоб мені одрізали ближче, там, де пшениця родить… Гляди,