Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський

і все зітхав. Йому було досадно, що пан утік, що він не побачить «пана у постолах».

      А по полю вічно блукали якісь фігури і чорніли на сірому небі. То нетерплячі міряли поле, щоб дізнатись, скільки прийдеться на душу.

      Маланка, закасавши спідницю та вся зігнувшись, мов чапля, переставляла ноги по глеюватій ріллі.

* * *

      Хома сміявся, і погано сміявся:

      – Стережете панське добро? Ха-ха! Пильнуйте, пильнуйте, щоб не пропало. Подякує пан, як поверне назад. Аякже…

      Зеленкуваті очі скакали в нього, як жаби понад болотом.

      – Він дума один із другим, що як пан втік, то вже й пропав. Якраз! Такий не згине. Нажене козаків повне село та й шусть у теплу хату. Спасибі вам, люди, що зберегли. На твоїй спині запише подяку. Ні, коли хочеш робити, то роби так, щоб він не мав охоти вертати, щоб йому пустка смерділа. Викури димом й вогнем… Зрівняй усе з землею, щоб було голе, наче долоня… – Хома тицяв грубим пальцем в долоню. – О!.. Як долоня.

      Ті, що їм снились панські корови, завідські гуси та інше добро, ловили Хомине слово.

      Бо таки правда. Коли б не вигадував Гуща, в них усе було б так само, як у людей. Ще чи ділитимуть землю, чи ні, хто його знає, а тим часом яка користь людям?

      Андрій здіймав скалічену руку:

      – Де ж правда? Нам таке роблять, а ми ж що їм за те?

      І поглядав на ґуральню. Його дратувало, що вона ще стоїть, гордо підійма комин і бурха безжурно димом, наче сміється.

      – Пан втік, а панича Льольо на насіння лишили. Нехай курить, пане добродзею, горілку. Хе-хе!

      Хома сердито сапав:

      – Атож. Так і буде стояти, що з нею зробиш?

      Ну, Хома знав, що зробити. В нього справа коротка:

      – Спалити.

      І те «спалити», як вітер, свистіло у нього в зубах.

      Се було чудо, що ґуральня досі стояла. Тільки мулила очі. Скрізь по селах покінчили з панами, скрізь димились руїни, а тут – ґуральня. Куди не глянеш – вона. То комин упаде в око, то дим, як чорний кудлатий змій, тріпоче в повітрі. По ночах гуде свисток та горять вікна, як вовчі очі, і все так само, як досі, наче нічого не сталось. Що за мара? Тепер мужиче право, не панське. Скрізь погромили панів, та й так минулось. Навіть сторонні сміються. Коли б не Прокіп, не Гуща – давно зробили б кінець. А панич Льольо? Яка користь од нього? Як ссав народну кров, так буде і далі ссати. Андрія скривдив, невже чекати, поки і другим так само буде?

      Андрій, як і перше, жалівся, але тепер його рука зробилась гаслом:

      – Дивіться, що роблять з нами в ґуральні!

      Його брали за руку і уважно роздивлялись безпальчий цурпалок, наче бачили вперше.

      Панський пастух вештався скрізь, і скрізь, де він з’являвся, його зелені очі ворушили народ.

      Навіть прихильників Гущі.

      – Хіба ми гірші за других?

* * *

      В середу знали, що се буде в четвер. Хома ходив од хати до хати:

      – Як вдарять у дзвони – виходь. Хто не вийде, буду палити.

      Він був рішучий; видко було, що він не жартує.

      Пізно світилось проти п’ятниці світло, як в Великодню ніч. Люди мовчки