Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський

Багачі так налякались, так налякались. Мій хазяїн ходив, як ніч, навіть їсти покинув. Покладе ложку – не можу, каже. І все боїться.

      – А батькові твому і досі досадно, що я не в Сибіру?

      Гафійка вся стрепенулась.

      – Де там! Як сталось з татом нещастя – змінилися зовсім. Правду, кажуть, говорив Гуща… Добре, що ти вже прийшов. Тепер нам легше буде….

      – Кому се «нам»?

      Тоді Гафійка розказала Маркові, як вони цілу зиму збирались, як Прокіп приносив з міста книжки і листочки, скільки до них пристало народу. Навіть Прокопів дядько Панас. Розкажіть, каже, про тих демократів…

      Гафійка розсипалась сміхом на згадку про дядька Панаса:

      – Такий кумедний!

      Марко взяв її руку в свою.

      – Хороша ти.

      Гафійка зашарілась вся, навіть поночі видко було.

      – Що – я…

      Коло Гущі скоро скупчилась молодь. Од нього вперше почули, що села скрізь гуртуються в спілки. Довгими осінніми вечорами велись безконечні розмови та суперечки. В своїм невеличкім гурточку він завів новину – гуртову працю. Разом орали і молотили – і все виходило краще та швидше у них, ніж у людей. Якось сама собою перевелась на селі п’яна парубоча сваволя, бійки та нічний галас. Ті, що недавно робили бешкет, тепер втяглись в роботу, в гуртове читання. Навіть старі хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарізка. Він, певно, знає. Марко сміявся. Ніхто з доброї волі землі не дасть. Як! Не будуть землю ділити? Що ж тоді буде? Що їм робити?

      Тільки панський пастух Хома мав завжди готову одповідь:

      – Як «що робити»? Бити. Не лишити і на насіння… Андрій з-за плечей Хоми здіймав скалічену руку, сварився нею й верещав:

      – Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджіл…

      Кого їм слухать?

      Гуща говорить про спілку, Прокіп про волю, а Хома радить бити й палити.

      Панас Кандзюба, важкий і сірий у своїй свиті, як скиба, одвалена плугом, сіяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?

      Він нікому не вірив:

      – Хіба мужик знає?

      Якби прийшов хтось інший, видющий, простягнув руку, показав шлях.

      А мужик? Що знає мужик? Одна на йому шкура, та й та в латках.

* * *

      Щоночі тепер пожежі. Як тільки смеркне і чорне небо щільно укриє землю, далекий обрій враз розцвітає червоним сяйвом і до самого рання осінні хмари – наче троянди. Інколи сяйво далеке, ледве помітне, чуже, наче місяць там сходить, а часом спахне під самим селом, аж хати рожевіють і жевріють вікна.

      Вийде Маланка з хати, сховає руки під фартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять під ворітьми, читають небесні знаки. Пливуть голоси з пітьми, хто знає чиї, і гинуть у пітьмі.

      – Пан в Переорках горить.

      – Де там! Десь ближче – так, у Млинищах або у Рудці.

      – Підпалено, видко…

      Собаки виють скрізь по дворах, і сумно і моторошно осінньої ночі.

      – Вчора горіла економія в Гуті.

      – А позавчора клуні хтось підпалив…

      – Згоріла, кажуть, дощенту – сам попілець.

      Траплялось, вогонь подавав звістку вогню. Як тільки займеться десь небо