Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський

собаки в селі…

      А Підпара знов ходить, стереже клуні, суворий, безстрашний, готовий оборонити своє не рушницею тільки, а і зубами.

* * *

      Дощі випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу, і знову лізуть на нього важкі, розтріпані хмари. Якісь жовті і каламутні дні родились по неспокійних ночах, а люди ховались під свити та рядна, вивертали шапки наверх козячим хутром і все місили болото. Перше негода заганяла їх в хату, тепер щось гнало їх звідти між люди. Кожний хотів бачити людське обличчя і чути голос. Мало спали по ночах. Одні не могли одірвати очей од далеких пожарів, другі виганяли худобу на панське поле і не спали, щоб бути напоготові. Правда, після того як економ ледве втік з поля в подертій одежі, ніхто вже не важивсь займати коні, і вони смачно гризли молоде руно, змите дощами.

      Люди наче забули свою щоденну роботу. Своє поле цікавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мізерним, не вартим уваги і лежало облогом несіяне, неоране навіть.

      На зборні вже було повно: свити так тісно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки і поголоски, невідомо звідки узяті, місилися вкупі, росли на очах, як тісто в діжі. Сухі безсонні очі дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? Як буде? Скрізь встав народ, бунтує, хоче чогось, робочі бастують, покидають заводи, чагунка не ходить. Що ж їм сидіти згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?

      Біля зборні товпились ті, що надійшли пізніше, і пхались у двері.

      – Про що вони там гомонять? Треба, щоб усі чули.

      – Бачите ж – тісно. Не потовпляться всі…

      Коли проходив котрийсь з багачів, Мандрика або Підпара, ті, що мокли під ґанком зборні, брали його на зуби:

      – Заходь, почуєш, як твою землю там ділять.

      – Не слухай, бо сало потонша з досади.

      – Нічого йому не буде. Бідний з праці аж рветься, а багатому черево дметься…

      – Бідний розкидає, а багатий збирає.

      – Нічого. Минеться. Доведеться і свині глянуть на небо…

      – Як будуть смалити.

      Мандрика сміявся на кутні і дрібно перебирав ногами, минаючи зборню. Забував наче, що він староста сільський. Підпара насував брови на очі і лаявсь.

      Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафійка стрічала його за городом Підпари.

      – На станції був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочі зібрались і радять. Ну і народ. Треба і нам скликати людей.

      – Скликайте. І Прокіп радить.

      – Не можна гаяти часу.

      – А де?

      – Може, у лісі, по той бік балки.

      – Ямищан кличте.

      – Покличемо всіх.

      Марко хотів одійти.

      – Постій, я щось покажу…

      Гафійка раптом почервоніла і нерішуче стояла.

      – Що там? Показуй.

      Гафійка одвернулась од Гущі і витягла щось з-під корсетки.

      – Держи.

      Він взяв кінець, а вона розгорнула червону китайку.

      – «Земля і во…»

      – Ще не дошила…

      Вона засоромилась