Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський

йому не боронимо.

      Прокіп просить Дейнеку та двох парубків стати на варті і не пускати до двору.

      Згодом виїздить пані з двору на конях, що вислав з ґуральні Льольо.

      День тягнеться довго, неначе рік. Здається, що пшениця сиплеться в полі, що пан не видержить більше, ось-ось покличе жати, пристане на те, чого бажають люди.

      Пополудні знов скаче селом економ, як навіжений. Періщить коня і плигає в стременах, немов хоче коня обігнати.

      Ледве встигнеш побачити зад кінський та економову спину.

      – Понесло десь у Піски.

      – Не поживиться там. Не наймуться.

      – А що?

      – Бастують.

      Вечір вже близько, а змін ніяких. Тільки на панському дворі ревуть корови.

      Тихо сідає сонце на зеленому небі, певно, на вітер. Щось гнітюче, тривожне росте непомітно. Жевріють вікна по хатах, та ревіння худоби боре густе повітря.

      – Хіч би нагодував хто скотину.

      – Що ж вона винна… Стоїть, бідна, не ївши, не пивши…

      На небо виходить вечірня зірка, як всевидюче око.

      Панський двір все голосніше реве. Корови не мукають вже, а хриплим, скрипучим риком, повним одчаю і муки, кличуть рятунку. Коні сердито іржуть. Вони десь бунтують у стайні, б’ють землю ногами і роздувають од гніву ніздрі.

      Жінки з нудьгою вибігають із хат.

      – Ой, чути не можу, як плаче худоба.

      – Їй-богу, сама побіжу годувати…

      – Сумно як, Господи… Мої діти аж плачуть.

      Смеркає. Тіні вилазять з своїх закамарків і нишком, підло налягають землі на груди.

      А з панського двору уперто і нестерпуче б’ють в село хвилі дикого ревища, наче корабель гине на морі і в останній розпуці розриває горла сирен.

      Тоді Прокіп посилає хлопців на панський двір.

      Худоба нічого не винна.

* * *

      Пан сидів мовчки – і люди нічого. Ходили в поле, жали свій хліб і посміхались злорадно, коли панський економ з нічим повертався з сусідніх сіл. Сонце пекло, пшениця сохла, от-от буде текти. Прибігав становий. Поштові дзвінки, валування собак, грубі лайки і крики – все се проплило, як хмара на літнім небі. Так і поїхав ні з чим. Тільки Хому забрали, бо станового налякав.

      А пшениця текла.

      Тоді економ пом’якшав. Ставив горілку та все вмовляв. Інший налає, а інший вип’є. Пили горілку – чому не пити? А на роботу не йшли. Може, кому й кортіло, та боявся. А пшениця текла.

      Маланка пішла на поле. Припала вухом до безбережної ниви, як чайка грудьми до моря, і слуха, як стиха лущиться зерно з перестиглого колоса, м’яко капа на землю, як плаче нива золотими сльозами. Їй жалко, немов дитину, хоч воно й панське. Стає на коліна, розгортає стебло і збирає червоні зерна так обережно, ніжно, любовно, наче немовлятко виймає з купелі. Хлібець святий!..

      Дехто з місячних повернулись до пана. А жнива не починались. Нарешті за тиждень пан набавив ціну. Не таку, як люди хотіли, а все ж далеко кращу, ніж була.

      – Ставати?

      – Ставаймо.

      Прокіп теж радив:

      – Дійшли до краю.

      Люди зразу припали до панського поля, як до води у спеку, понагортали копи, стіжки.

      А Хому Гудзя скоро пустили. Він вертався якраз