Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський

щось чарівне, принадне, що одвіку манить стомлену душу, переливається, грає на сонці, як мрія, як щось невловиме, од чого змінилася б доля і вище піднялись би води життя понад берегами.

      Земля – дар Божий, як повітря, як сонце…

      Земля для всіх. А хто її має?..

      А хто ж її має? Пан, багатир…

      Є поле в руках багатих, і є убогий мужик, що нічого не має, тільки руки та ноги… Тільки свої чотири кінці…

      В тумані, то тут, то там, як острівки, зринали глухі голоси.

      – Тепер скажімо так: мені потрібна земля, бо своєї немає, й тобі потрібна… А пан те бачить і наганяє ціну…

      – Не пан наганя, а самі б’ємось за оренду, бо ти не візьмеш, то візьмуть люди. Ніхто не хоче з голоду гинуть – та й платиш…

      – Однаково гинеш… Земля не виносить видатків, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан.

      – Пропада твоя праця… А на той рік знов йдеш до пана, сам себе дуриш…

      – Страшна видима смерть…

      – Слухайте, слухайте! Годі вам там!..

      – Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. І звідки сила в нього? З нас, мужиків. Діди наші, батьки й самі ми життя ціле робили на пана. Хіба ж ми не заробили собі землі?..

      І знов у тумані бриніли окремі розмови, як зачеплені струни.

      – Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив… А що ж мені боронити, коли в мене землі нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тоді й бери москаля, як має що боронити…

      – Зруйнуймо засиджені гнізда, як роблять інші, викурім багачів, щоб не наважились більше вертатись, тоді миру вільніше буде, тоді в нас буде земля…

      Панаса Кандзюбу кортіло. Він вже кілька разів крикнув:

      – Люди! Християни!

      Але його не пускали:

      – Мовчи, заважаєш.

      А він ліз вже на дерево, важкий у своїй свиті, як ведмежа, аж хрустіли галузки.

      – Люди, християни!

      – Хто там говорить?

      – А хто його знає…

      – Християни, ми довго терпіли. Воно правда, що пани товстобрюхі за людей нас не мають, як леви рикають на мужика: народ розорили та ще й ганяють за нами з москалями та посіпаками всякими, наче за звіром. Але потерпімо ще трохи. Почекаймо великої милості і справедливості.

      – Від кого?

      – Знаємо! Ждали!

      Здригнувся туман неначе – і колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги.

      – Нема терпцю! Урвався…

      Панас зліз уже на землю й винувато обертався до сусідів.

      – Хіба я що? Я згоден… я на все згоден… Як люди…

      – Знайшовсь мудрий: потерпімо, каже.

      – Цитьте, нехай говорить, хто починав.

      – Говори, Гуща.

      Долом шуміло, наче бурчак у повінь котив по річці каміння і рив береги.

      А з туману, як з хмари, плив голос і падав між люди.

      …Вся земля наша одвіку, бо кожна грудка, кожен упруг политі потом, погноєні кров’ю трудящих. Одберім землю, і тоді кожен трудящий матиме хліба доволі для себе і для дітей.

      Ось воно слово: одберім землю!..

      Воно впало серед такої тиші, що чутно було, як мостилась по гніздах птиця