Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський

та унуків.

      Всі слухали мовчки і затаївши дух.

      Гуща скінчив і обізвався до Яна:

      – Ти нам не потрібний. Складайся і забирайся звідси.

      Ян хотів щось сказати, але не міг, і тільки безгучно ворушились його збілілі губи та шукали чогось тремтячі руки.

      Він заточився і, як п’яний, подавсь до контори.

      Але там не сидів. За хвилину вискочив звідти, налякано глянув на юрму і хрипло крикнув:

      – Мусію! Запрягай бричку!

      Панаса Кандзюбу наче вкололо.

      – Бричку! А на возі з-під гною не хочеш? Чуєте, люди, він хоче брички…

      Народ збудився наче. Почувся сміх:

      – Ач, пан. Чого схотів. Минулося панство…

      – Не давать брички.

      – Лагодь, Мусію, воза.

      – З-під гною.

      Мусій кинувсь до воза.

      Але Ян не схотів:

      – Не треба коней. Пустіть, я піду пішки.

      – З Богом!

      Економ насунув шапку і якось боком просунувсь крізь юрму. Його очі, мов заскочені миші, жахливо оглядали кожне обличчя, руки були напоготові, щоб боронитись, але ніхто не зайняв. Нарешті, коли Ян опинивсь за ворітьми, всім стало легше, наче порошинка випала з ока.

      Треба було приймать економію.

      – Як будем приймати?

      – Оберім трьох. Нехай хазяйнують. Там буде видко.

      – Доволі трьох. Прокопа, Гущу та Безика, може…

      – Ні, краще Мажугу…

      – Пишіть приговор.

      Олекса Безик виніс насеред двору стіл. Гуща за ним примостився.

      Стояв сірий осінній ранок. Все було сіре. Небо, далеке поле, голий вишник за домом, будинки і люди. Дух кінського гною і свіжих яблук міцно тримався в повітрі.

      Стелився гомін. Маланка нікому не давала спокою. Треба б списати, щоб швидше ділили землю. Чого чекати? І так доволі ждали. Нехай би кожний вже знав, що його й де. Вона світила очима і всім докучала. Дух яблук лоскотав ніздрі. Чому б не покушать? Хоч воно і народне добро, як каже Гуща, але в домі, певно, багато цікавих речей. Наливок, м’яких подушок, посуди та всяких чудних витребеньків, яких мужикові і бачить не довелося. Так воно й лишиться там? Молодиці заглядали у вікна. Ключниця немов догадалась – винесла з льоху два кошики яблук і всіх частувала.

      Тим часом Гуща скінчив. Народ підходив довго, і довго важкі робочі руки грамузляли кривульки або ставили хрест, щоб було міцно.

      Прокіп скликав всю двірську челядь, одняв ключі.

      – Хто не хоче служити громаді, може йти з двору.

      Не схотіли ключниця і хурман. Їх не тримали.

      Двір помалу пустів. Лишились тільки обрані – Прокіп, Гуща й Мажуга.

      Панський маєток перейшов до народу.

      Ніхто так щиро не дбав про народне добро, як Прокіп. По цілих днях він вештався од стодоли до стайні, од обори на тік, видавав челяді харч, коням обрік та зерно птиці. Скрізь сам доглядав, скрізь робив лад. І все записував в книжку, щоб знали, що, куди й скільки пішло. Хитав головою і дивувався: який нелад. Ні, таки з пана поганий господар. Пропадало добро без хазяйського ока. Треба хліб молотити, а машина і досі стоїть без