Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський

за ним по землі, наче гадючка, і лиша за собою кривулькою слід.

      – Куди ти? Гунцвот! – тупа ногою пан. – Назад!..

      Гусій тільки піддає ходу. Стоїть пан хвилину і дивиться в пустку.

      – Бестії! Хлопи!..

      Натягає спішно штани і вибіга на подвір’я.

      Пусто.

      Йде вздовж будинків. Чудно. Не його двір. Наче чужий.

      Заходить у чорну пекарню, пхає ногою двері й кричить:

      – Марино!

      Нікого.

      – Олено!

      Тихо.

      В чорній пекарні – як в кузні. Закопчені стіни, долівка в ямах, а кислий дух поту й розчини, як кіт лінивий на печі, міцно заліг в пекарні. Оберемок дров біля печі, розчато чистить картоплю. І все покинуто жужмом.

      Пан іде далі. По подвір’ї розтеклись гуси; гусенята коливають з ноги на ногу, наче вітер муріжком гонить жовті пушинки. Не вигнав, значить, на пашу. Пан хита головою. Корови так і лишились в оборі. Двері в возовню стоять отвором, і чорна пустка вигляда звідти, як з беззубого рота. Бричка стоїть надворі, а коло неї валяються шори. Ах ти, скотина, бидло! Пан бере шори, щоб занести на місце, але зараз і кида. Невже нікого і біля коней?

      – Мусію! Гей!

      Знову тихо.

      – Мусію! Ти там?

      Чудно падає голос в околишню пустку і без одповіді гине.

      Пан згортає на череві руки і озирає подвір’я…

      Що ж се таке?

      Сниться чи справді?

      Ось тільки двір був як серце, що б’ється і розганяє по тілу кров, а тепер все завмерло, спинилось, і кожні зачинені двері, кожна чорна діра отвору – наче загадка.

      Пси побачили пана і вже скиглять йому під ноги, скачуть на груди.

      Геть!

      «А, бестії, хлопи!»

      Вертає в дім. І там скрізь пустка. Жінка ще спить. Він проходить через порожні кімнати, зазирає в столову, шука покоївки – ані душі. Злість його душить. Грима дверима, перекидає стільці і хоче так крикнуть, щоб по всіх хатах заскакала стаєнна лайка.

      «А, бестії, бидло!»

      «Де Ян?»

      Стає і слуха.

      Через те слово враз зашуміли круг його лани, захвилювалась стигла пшениця. А жати не можна!

      «Де Ян?»

      Ян! От тобі маєш. Він сам послав Яна до Ямищ женців наймати. Ямищани, звісно, прибудуть, і все скінчиться. Але ті хлопи!

      Пан не може сидіти в хаті. Його тягне на двір. В тім дворі-трупі якась принада. Він ще раз проходить його од кінця до кінця, самотний і безпомічний, повз замкнені брами стодол, чорні отвори стаєнь, вогкі й блискучі очі корів.

      А Ян, стікаючи потом, весь в хмарі пилу, жене назад. Кінь сапа, і сапа економ, трясучись на стременах.

      Його стрічають криком:

      – Що, панський приплічнику, найняв ямищан?

      – Маєш женців доволі? Ха-ха!

      Ян скаче, не озирнувшись, і тільки здіймає з нагаєм руку та мовчки кива позад себе.

      Село замкнулось, чекає. Очі у всіх видющі, вуха чуйні. Двір – наче мрець у селі, хоч тихий і нерухомий, а будить тривогу.

      Звістка, що ямищани не хочуть найматись, мчить селом швидше, ніж економів кінь.

      Хоч день робочий, а усі вдома. Під ворітьми купками люди, по хатах двері отвором.