Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко

сильний – але відчула!..

      – Оса вжалила?.. – батьки перезирнулися, після чого мати пригадала: – А й справді, було таке. Але я, знаєте, не надала значення…

      – А треба було надати! – сердито хитнула головою Гелена Сергіївна. – Бо схоже, що вашій дівчинці варто пройти обстеження. А якщо все підтвердиться – тоді треба готуватися до операції.

      – Невже ж наша дівчинка знову ходитиме?! О-о-ой!..

      Її мати розридалася. Попри те, що вони були розлучені, батько Гертруди кинувся заспокоювати колишню дружину з усією ніжністю, на яку тільки був здатен. Дивлячись на них, Гелена Сергіївна мовила стримано:

      – Поки не пройдено обстеження, говорити про щось занадто рано. Тим не менш повторюю: якщо мої припущення справдяться… Все може бути.

* * *

      Восени і на початку зими Гертруді зробили декілька операцій. Але надалі їй була потрібна хороша реабілітація. Хтось потайки шепнув батькові, що найкраще пройти реабілітацію в Ізраїлі – мовляв, там навіть мертвих на ноги поставити можуть…

      Чути це було дуже дивно, оскільки Ізраїль не просто вважався розплідником шкідливої сіоністичної ідеології та осередком міжнародного імперіалізму на Близькому Сході. На теренах СРСР не бракувало тих, кого за сталінських часів іменували «безрідними космополітами» – всі вони тільки і мріяли, як би вибратися на «історичну батьківщину». А їх, відповідно, не випускали. Тоді як же випустять їх?..

      Однак батька Гертруди запевнили, що все склалося, як у жартівливій пісні Висоцького «Мишко Шифман»: в Ізраїль не пускають саме тих, у кого «п’ята графа», а всіх інших – просто залюбки! Особливо на реабілітацію після складних операцій. Щоправда, послуги клініки коштуватимуть достатньо дорого… Та й «підмазати» потрібним людям доведеться – ну-у-у, не без того… Нарешті, летіти доведеться через Відень, оскільки прямих рейсів з Києва до Тель-Авіва немає.

      Та у будь-якому разі відмінна реабілітація варта усіх тих зусиль і незручностей! Батько відповів, що ніяких грошей не пошкодує, а якщо треба – то він знайде, у кого позичити. Тільки б Гертруда одужала!..

      Напередодні Міднародного жіночого дня її відправили до Відня. Втративши можливість бачитися з дівчиною, Валерка відверто занудьгував. Він дуже схуд і водночас помітно витягнувся. І майже щодня писав Гертруді дуже емоційні листи. Попервах вона відповідала на кожен, потім відповіді стали приходити дедалі рідше. Дівчина скаржилася на брак часу і на необхідність ретельно виконувати всі приписи лікарів. Нарешті повідомила, що по завершенні реабілітації так чи інакше повернеться додому – тоді вони й побачаться наживо. Після чого загалом припинила відповідати.

      Валерка мало не плакав від розпачу, але поступово змирився…

      І ось одного разу пізно вночі у них пролунав телефонний дзвінок. Тато був у черговому рейсі, мама вже спала. Валерка, який сидів на кухні й перечитував «Острів скарбів» Стівенсона, відклав книжку, зняв слухавку… І мало не підстрибнув від захвату, почувши дзвінкий дівочий голос:

      – Я повертаюся завтра,