Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко

напередодні його сорокаріччя!

      Ох, щось неладно з цими круглими датами!..

      А й справді, він уже, вважай, ціле десятиліття тут прожив. І за цей час, між іншим, нічого нового в плані літератури так і не зробив. Навіть не дописав той роман, який розпочав іще напередодні втечі. Усе на радіо та й на радіо… А роман не йде та й не йде, хоч плач!..

      Звісно, усе це можна пояснити проблемами акліматизації в Лондоні. Щоб спокійно творити, письменникові особливий настрій потрібен. А Лондон – це тобі не Тула й не Київ. Тут атмосфера геть інша, отож і не пишеться.

      Тим не менш злі язики вже давно пліткували, що «просто Анатоль» (як він просив називати себе тут, на еміграції) насправді нічого не писав. Що всі опубліковані твори, від окремих оповідань та повісті «Продовження легенди» до романа-документа «Бабин Яр», лише публікувалися від імені відповідального секретаря Тульського відділення Спілки письменників СРСР Анатолія Кузнєцова, тоді як насправді все це накропали таємні «літературні негри», утримувані КДБ в надійному місці.

      Отож другим його палким бажанням, за силою рівним бажанню відсвяткувати п’ятдесятиріччя, було завершити нарешті роман «Тейч файв». Тоді ніякий Амальрік[22] не засудить його… Ні-ні, звісно ж, до пліток про таємних «літнегрів» шановний Олексій Олексійович не має жодного стосунку! Просто інші недоброзичливці, прочитавши його відкритого листа, зробили хибні висновки. А між тим «просто Анатоль» усе ще не втратив бажання до літературної творчості! Йому б іще трохи пожити тут, трохи краще акліматизуватися… Тоді він усім покаже, всім доведе, що здатен не тільки в ефірі Радіо «Свобода» віщати перед мікрофоном!

      Бо інакше що після нього залишиться?! Повісті «Продовження легенди» та «У себе вдома», роман-документ «Бабин Яр», декілька оповідань – і все?! Це замало, до чого ж замало!..

      Ну гаразд, годі вже мізки сушити над різними неприємними речами. Спати треба: лікарі стверджують, що вчасний і здоровий сон для тих, хто має серцеві хвороби, – це найголовніший засіб лікування. Тому – спати, спати, спати!.. А як відсвяткує він п’ятдесятиліття, так і допише «Тейч файв». А потім іще щось створить. П’ятдесят років – це не вік для чоловіка. Все у нього ще попереду. Все разом з Йолантою!..

* * *

      З цією думкою «просто Анатоль» нарешті заснув. На своє нещастя, він не знав, що не доживе до наступного дня – середи, 13 червня 1979 року…

      Володимирський кафедральний собор, Київ, 8 липня 1979 року

      Літні канікули були в самому розпалі, проте не для нього: треба було тричі на тиждень займатися з репетиторами – двічі з математиком, один раз – із фізиком. Ну так, понад усе у світі Спартак бажав стати прозаїком-фантастом… Проте мама Гатя була категоричною: «Ми з татом цієї твоєї забаганки не підтримаємо. Ким завгодно, тільки не письменником! Ти ж не хочеш бути таким посміховиськом, як наш далекий родич Додік Ґрінбаум?..»

      Довелося вирішувати, до якого конкретно вишу вступати. Оскільки, на думку мами Гаті, «справжній чоловік

22

Андрій Амальрік (1938–1980) – радянський дисидент, письменник і публіцист. У «Відкритому листі А. Кузнєцову» від 1 листопада 1969 ро- ку засудив останнього за вимушену співпрацю з КДБ.