Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко

несподіваний спогад про те, що він так і не довів до пуття дуже важливу річ. Чорні хмари, на яких юрмилися судимі грішники, виразно нагадали про стіну огидного чорного мулу, що неслася з вустя Бабиного Яру на знавіснілий від переляку натовп вранці 13 березня 1961 року. Спартак повторював перед сном почуті від дорослих розповіді про Куренівську трагедію так часто, що ця картина, здавалося, могла померти тільки разом з ним.

      Тим не менш, поки що йому вдалося викликати на відвертість лише чотирьох дорослих. Це мало, дуже мало… Отож підліток заприсягнувся сам перед собою, що не припинить шукати свідків тих подій, аж доки не закінчить школу. Але натомість він по маківку занурився у посилене вивчення математики й фізики, на інше ж не відволікався. Зокрема й на пошук свідків! Поки що їх було четверо: перша – мама Гатя, друга – колишня киянка, а нинішня запоріжчанка, яка відпочивала у Кирилівці на Азовському морі, третім став учитель Микола Семенович на прізвисько Рюрик, четвертим – сторож човнярської станції на Трухановому острові, де зберігався спортінвентар секції академічного веслування.

      Всі інші говорити про ті далекі події відмовлялися. Навіть його рідна тітка Ліда. Навіть сміливиця тітка Еля – подруга мами друга Марека. Навіть вчителька Ганна Михайлівна – захисниця мами Гаті!.. І багато хто ще.

      Однак попри всі доводи здорового глузду, Спартак сподівався відшукати ще й п’ятого свідка. Тоді цей свідок додасть до загальної картини якісь деталі, проігноровані іншими! Та й число 5 – дуже добре і правильне, бо стільки ж пальців на руці… А якщо всіх знайдених свідків на одного менше?.. Ні-ні, десь-таки має знайтися ще один сміливий дорослий!

      От тільки де саме шукати цього сміливця?..

      Підліткові раптом стало дуже сумно і якось незатишно. Ті нещасні кияни – такі самі, як він, як його батьки та знайомі, загинули лютою смертю, захлинувшись топким смердючим мулом, таким же чорним, як намальовані на стінах собору хмари, на яких юрмилися грішники. Вони потребували лише одного – щоб живі згадали про їхні муки. Спартак сам, добровільно вирішив зібрати відомості про ту трагедію, заради цього навіть вбив свій Страх…

      І що ж?! Виявляється, перше-ліпше егоїстичне бажання – повправлятися в точних науках заради вступу до КПІ – змусило його припинити пошуки. Егоїст він, жалюгідний егоїст!.. Бо хто ж іще розпитає переляканих дорослих про трагедію, як не він?

      А може, у 1968 році хлопець все ж не добив остаточно свій Страх?! Отож тепер він по-справжньому злякався… А звістка про смерть композитора Івасюка взяла та й виявила цей переляк.

      Отже, він не герой?! Він усе ж таки боягуз і не здатен вирости достойним свого прадіда, якого незнайомі люди називали святим. Боягуз, боягуз…

      Але ж КДБ таки справді вбило композитора Івасюка за його пісню! То що ним керує: недобитий Страх – чи все ж таки роками вироблена обережність?.. Може, це просто знак долі. Йому просто треба все наново зважити, прорахувати варіанти, обрати новий напрям пошуків…

      – Чадо!

      А