Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко

поглядом одного з медалістів – випускника середньої школи № 17 Спартака Андрійовича Сивака, вона вже не втрачала з поля зору цього трохи незграбного вайлуватого «головастика», попри літню спеку нарядженого у світло-сірий костюм-трійку, надраєні до блиску черевики, крохмальну білу сорочку й ідеально зав’язану темно-синю краватку. Шкода, що її очі ледь не луснули від напруги, коли разом з іншими юнаками та дівчатами ненависний вискочень піднявся на трибуну, отримав належну йому медальку від одного з керманичів Подільського району і завмер поруч із ним. Потім не хто-небудь, а сам Юрій Гуляєв[25], який приїхав з Москви до Києва на гастролі та люб’язно погодився взяти участь у сьогоднішньому урочистому заході, проспівав на честь нагороджених знамениту пісню:

      Надо!

      Надо!

      Надо нам, ребята,

      Жизнь красивую прожить.

      Надо что-то важное, ребята,

      В нашей жизни совершить!

      Сама собою жизнь ведь не построится,

      Вода под камушек не потечет.

      Нам на достигнутом не успокоиться

      И не снижать души своей полет!..

      При цьому ненависний юнак стояв на сцені, міцно стискаючи в правому кулаці щойно отриману нагороду, пильно придивлявся до видатного радянського співака і думав про щось своє… Думав… думав…

      Скільки Тамара Антипівна могла пригадати, Спартак завжди про щось думав, навіть крокуючи шкільним коридором чи роздивляючись навсібіч. Складалося таке дивне враження, що у нього всередині сидить хтось інший – той, який живе самостійним життям і завжди думає про щось своє! Вчителька дуже довго намагалась розібратися, про що ж думає цей «дублер», однак за всі роки, доки навчала хлопця української мови та літератури, так і не розібралася в надрах хлоп’ячої душі. Зрештою полишила ці намагання…

      А дарма полишила, як виявилося! Якби вона тільки знала, якби ж знала!..

      Ну так, ось і все сімейство зібралося докупи. Нагородження завершилося, медалісти спустилися зі сцени в натовп, динаміки розносили в повітрі чергову урочисту промову. Спартак же підійшов до батьків. Очевидно, отой вусань, обличчя якого так і світиться гордістю, – це батько юнака. Ну так, звісно: адже золота медаль перекочувала до його рук. Тепер чоловік гордо озирається навсібіч, немовби промовляючи: «Дивіться всі! Це мій хлопчик заслужив». І важко сказати, що сяє яскравіше – золота медалька чи обличчя вусаня. А поруч з ним стоїть вона – та ненависна жінка, яка ласкаво обійняла нагородженого за плечі…

      Так, це вона! Безумовно, вона!

      Відчуваючи, що через слабкість у колінах вона зараз може впасти, Тамара Антипівна попленталася додому. Якщо дорогою траплялася паркова лавка, затінена розкидистим гіллям липи чи каштану, літня вчителька сідала й інтенсивно обмахувалася невеликим носовичком. Отак, з перервами на перепочинки, і допленталася додому години за півтори, хоча йти було лише якихось неповних три квартали. А вже переступивши поріг власної оселі,

25

Юрій Гуляєв – російський та український співак (1930–1986), ліричний баритон.