Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко

з колишньою своєю однокласницею Нелькою. А потім, замість пишного весілля влаштувавши скромну святкову вечерю для двох сімей, молодята повернулися до Туркестанського військового округу в місто Термез – туди, де Владислав залишився снайпером на надстрокову військову службу. Звідти тепер і телефонували…

      – Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Це Термез?! Ал-льо-о-о!.. Владько, я тебе досі не чую!.. – продовжував викрикувати у мікрофон слухавки Генрик Вітольдович. Як раптом з навушника різко нявкнув високий дівочий голос:

      – Ал-льо-о-о, Костопіль, говоріть!

      Й одразу:

      – Тату, драстуй! Ти один чи з мамою?

      – Драстуй, синку! – Генрик Вітольдович щосили стиснув слухавку. – Я сам, мамі зле зробилося, вона лежить… Як ти там?!

      – Отже, телевізор ви дивитеся, – спокійно мовив на іншому кінці дроту Владислав. Було зрозуміло, що вони обидва змушені говорити не прямо, а лише натяками, інакше б телефоністка у будь-який момент роз’єднала надмірно балакучих родичів, пославшись на поганий зв’язок. Втім, з одного-єдиного натяку про телевізор і без того все було зрозуміло: в Афганістані сталися «відомі події», внаслідок потужної хвилі праведного народного гніву афганський лідер Амін разом з поплічниками постав перед справедливим народним судом і був страчений. А товариш Бабрак Кармаль у зверненні до афганського народу проголосив «другий етап революції».

      А головне – обмежений контингент радянських військ перетнув афганський кордон. З метою надання інтернаціональної допомоги братньому афганському народу. При цьому узбецьке містечко Термез було одним з пунктів, звідки висувалися наші війська…

      – Ти ще телефонуватимеш, синку?.. – обережно спитав Генрик Вітольдович. – Бо якщо так, то я підготовлю маму…

      – Навряд чи телефонуватиму. Мене відпустили подзвонити лише сьогодні. Зглянулись… на мамине самопочуття.

      Це означало, що…

      – Коли твоя черга, синку?.. – голос батька мимоволі здригнувся.

      – Не знаю, – Владислав говорив спокійно і впевнено. – А якби і знав, то не мав би права говорити. Сам розумієш…

      – Так, розумію, синку.

      – Ну, тож поцілуй маму замість мене і скажи, щоб не хвилювалася надмірно. Все буде добре.

      – Синку, але ж ваше становище тепер змінилося!..

      – Я вже не маленький, – обрізав Владислав, – тож хвилюватися не варто. І останнє, що я хотів сказати: Нелька до вас скоро повернеться.

      – Нелька?!

      – Ну так! Що ж їй тут одній робити? Сам подумай.

      Ну так, звичайно: син тепер в Афганістані служитиме, отож невістка повернеться додому. Все правильно.

      – Прийміть її. Нехай живе в моїй кімнаті, де зараз вітальня.

      – Звісно, синку! Про що мова?! Приймемо!..

      – Дякую, тату.

      – Синку, а чи розкаже вона?..

      Однак у слухавці негайно нявкнув високий дівочий голос:

      – Костопіль, Костопіль, кінець зв’язку, роз’єдную.

      І безнадійні короткі гудки.

      «Навіть попрощатися по-людськи не дали!» –