Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко

місію все життя, так само і йому – синові й онукові коваля Берднику – належало виконувати свою місію, пасти свою отару! Бо інакше:

      Хто ж вас буде пасти,

      Як мене не стане?..

      Отож-бо, що ніхто, окрім нього!..

      – А знаєте, як насправді брежнєвські книжки[18] називаються? – раптом спитав хтось із верхньої шконки, що знаходилася біля вікна. На цей закид не зреагував ніхто: адже всі розуміли, що розповідати політичні анекдоти у КПЗ може виключно провокатор.

      – Не знаєте? Ну, то «Малая Земля» насправді називається «Мало земли», «Возрождение» – «Возражение», а «Целина» – «Цель иная». Ось так!

      Уся камера продовжувала вперто мовчати, лише ложки так само розмірено стукотіли об миски.

      – А-а-а, нема у вас почуття гумору!.. – з розчаруванням повідомили з верхньої шконки біля вікна. Олесь же Павлович подумав, що лякати його карцером та іншими тюремними жахалками так само безглуздо, як і провокувати дешевими політичними анекдотами. Нехай цим лякають когось іншого! Менш впертого, який не сидів іще жодного дня!

      Натомість Олесь Павлович відмотав свій перший строк іще за сталінських часів. А тому знав, як добре думається в карцері, коли ніхто зі співкамерників тобі не заважає. А які прекрасні сюжети спадають на думку під час перебування на самоті – овва!.. Отже, його карцером не залякаєш.

      Лондон, вечір 12 червня 1979 року

      – Анатолю, а може, все ж таки поїдемо до лікарні?

      Незважаючи на пітьму, було видно, що Йоланта[19] завмерла біля канапи чоловіка, неусвідомленим жестом благально склавши долоню до долоні. Немовби молиться… От навіщо, га?!

      – Ні-ні, не треба. Не переймайся, прошу.

      – Але ж ти…

      – Завтра я піду на радіо[20], ось побачиш.

      – У такому стані?!

      – Я прекрасно почуваюся, облиш.

      – Прекрасно, еге ж!.. Розповіси це комусь іншому, тільки не власній дружині. А мене не піддуриш, я тебе відчуваю, як ніхто інший у світі.

      – Ніхто, окрім мами.

      – Мама твоя далеко в Росії, в Києві. А я тут.

      – І все ж таки завтра я піду на радіо. Попрацюю, бо з цими серцевими нападами страшенно скучив за роботою.

      – Отже, в лікарню не поїдемо?

      – Лікарня скасовується.

      – Невже?! Ти добре подумав?

      – Так, добре. А тепер дай-но мені відпочити.

      – Але ж ти хочеш…

      – Хочу, моя Йоланточко, дуже хочу!

      – Тоді треба показатися лікареві.

      – Ні, не треба. Все буде чудово і без його участі.

      Дружина тихесенько зітхнула, покірно схиливши голову, пішла до дверей, однак на порозі затрималася, озирнулась і мовила:

      – Якщо чогось потребуватимеш, поклич мене, я негайно…

      – Все буде добре, Йоланточко, не переймайся. Добраніч.

      – Добраніч, Анатолю, мій любий.

      Ну, от і все.

      Спочатку він прислухався до тихесеньких кроків дружини, що віддалялися. Потім перевернувся на спину, заплющив

18

Мемуари Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва попервах складалися з трьох книг: «Мала Земля», «Відродження» й «Цілина» (насправді над мемуарами працювала група професійних журналістів). Трилогія вперше побачила світ у журналі «Новий світ» в 1978 році, надалі видавалася як окремими книгами, так і єдиним томом. Уже після смерті товариша Брежнєва у тому ж таки «Новому світі» у 1982–1983 роках були оприлюднені ще 5 мемуарних книжок Генсека: «Життя по заводському гудку», «Почуття Батьківщини», «Молдавська весна», «Космічний Жовтень» і «Слово про комуністів». Улітку 1987 року мемуари Брежнєва вилучили з книгарень і списали на макулатуру.

19

Друга дружина Анатолія Кузнєцова, полька за походженням.

20

Проживаючи на еміграції в Лондоні, Анатолій Кузнєцов з осені 1972 року працював у Лондонському корпункті Радіо «Свобода», беручи участь у програмі «Письменники біля мікрофону».