Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко

паперу. Аґлая знов потягнулася вперед і знов була зупинена суворим попередженням:

      – Назад! Тільки з моїх рук.

      Довелося напружувати немолоді вже очі, щоб придивитися до прямокутника. Поступово вона второпала, що їй демонструють трохи незвичного вигляду фотографію, на якій були зображені усміхнений Гарась, а біня нього – невістка Надійка, яка тримала на руках…

      – А бо-о-о-о!.. Це що, у них дитинка народилася?! Моя онученька… чи, може буть, онучок?..

      – Усе може бути, – промимрив чоловік у бездоганному попелясто-сірому костюмі. – Наші спеціалісти саме зараз вивчають це питання на предмет достовірності.

      – А-а-а…

      Незрозуміло, чого саме Аґлая хотіла, однак не могла спитати, проте господар кабінету розтлумачив її «акання» на свій лад:

      – Ти, громадянко Дунець, навіть не знаєш, на яку підлість здатні вороги нашої Радянської Вітчизни. Та й не треба це тобі знати, не твого розуму це справа. Звісно, в листі, написаному нібито твоїм сином – зрадником Батьківщини Герасимом Амосовичем Дунцем…

      – Як це «нібито»?! – злякалася літня жінка. – Що значить «нібито»?..

      – Кажу ж тобі, що наші спеціалісти вивчають це питання. Бо якщо подумати, то почерк можна і підробити. От ти можеш упізнати почерк свого сина чи не можеш?

      Мабуть, це був чи не найперший випадок в її житті, коли Аґлая по-справжньому пошкодувала, що не вміє читати. Але ж, окрім як збрехати, їй тепер нічого не лишалося:

      – Заслабла я на очі, нічого вже не розберу, що то за почерк такий.

      – Ну от, бачиш! А тепер уявіть: ти отримуєш такого листа, думаєш, що він від сина твого, читаєш – а там ворожа інструкція зашифровна! Та й листа того не син твій писав, а…

      – А що ж із Гарасем моїм?!

      – Та хтозна!!! Може, це він листа писав, а може, й не він. А може, то й не лист зовсім, а інструкція… Ну нічого, розберемося.

      – То що ж там з Гарасем?..

      – Кажу тобі востаннє: облиште цю слизьку тему! Розшифруємо – віддамо тобі листа, не розшифруємо – так і буде. І годі мені тут!

      – А-а-а… фотографія як же?.. Ну хоч би фотокартку…

      – Картка теж непроста, вона з фотоапарату «Kodak». А там штука така, що тільки навів камеру, клацнув – а з неї вже знімок лізе готовий, о!

      – О-о-ой, яке ж воно!..

      – Так, громадянко Дунець, не нашенська то техніка, а ворожа буржуйська. Від неї чого хочеш очікувати можна. Тому і фотографію ворожу ми тобі теж не віддамо. І на цьому будемо вважати, що справу вирішено.

      – Вирішено?!

      – Так. Ти відповіла мені на все, про що я хотів дізнатись. Тому давай-но я тобі перепустку відмічу і…

      – Як-як?.. Пере?..

      – Перепустку. Цидулку таку тобі черговий на вході мав виписати.

      – Ах, цидулку!..

      Аґлая простягнула власникові кабінету перепустку, той проставив у ній поточний час, черкнув витіюватий підпис і повернув цидулку відвідувачці:

      – Все, вертайтеся у свою Бакоту й чекайте нового виклику.

      – Як? Оце і все?..

      – Так, громадянко Дунець, оце і все. Як закінчимо з листом і з фотографією