Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко

він уповільнив темп повторення, тоді коловорот звуків розраявся, нарешті розкривши справжнє, істинне й непідробне значення назви останнього зимового місяця:

      – Ти й лю… Ти й лю… Ти й лю… Ти й Лю… Ти й Лю… Ти й Лю…

      Що таке «лю»? Хто така… або хто такий?! Нагадує щось китайське. Ім’я або прізвище. Аби розкрити й цю загадку, Феодосій знов зашепотів:

      – Лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю… ЮлЮ-ЮлЮ-ЮлЮ- ЮлЮ… Лю-йу-лю-йу-лю-йу-лю-йу-лю-йу…

      Оскільки нічого путящого на думку так і не спало, він вирішив «покружляти в коловороті» це слово трохи згодом, а поки що повернутися до відкриття, зробленого щойно уві сні. Тому дуже обережно підвівся з ліжка, аби жодна його дощечка не крекнула, взувся у важкі зимові чоботі, одягнув кожуха й вушанку. Намагаючись не рипіти дверима (добре, що по приїзді додому петлі щедро змастив!), прокрався на вулицю.

      Небо! Глибоко-чорне, всіяне пригорщами зірок небо!.. Такої краси в місті не побачиш навіть найтемнішої ночі. Тільки тут, у селі… В рідному селі, де колись давно йому наснився чудернацький сон… Сон, про який маленький Федько нікому-нікому й ніколи-ніколи не розповідав, відчуваючи, що до певного часу робити цього не слід: бо не так зрозуміють! Хоча, здавалося б, чого ж не розповісти?! Саме тоді він зламав ліву ногу, після чого перелом усе ніяк не бажав загоюватися. Поклали хлопчика до лікарні на обстеження, отож довкола було безліч вчених дядьків і тіток, яким тільки розкажи про побачене уві сні, як одразу ж!..

      Федько не знав, що станеться одразу по тому, як він розповість про побачене. Але невідомо з якої причини не міг зробити цього. Не міг, та й усе!.. Хоч що завгодно роби – тільки мовчи про побачене. Здавалось, ось-ось наважиться – але щоразу якісь невідомі невидимі сили збивали його з пантелику: то невидиме багряне крило, полум’янистим кантиком облямоване, перед очима промайне… то слова необхідні кидаються врозтіч, немовби налякані мишенята при появі кицьки… То се то те. Так Федько нікому нічого й не сказав.

      Мовчав він і в подальшому. Мовчки очікував, що ж станеться, коли ж невидима нікому багряна крилата істота залишить його у спокої, коли припинить лякати такі необхідні слова і він нарешті збереться з думками?! Й лише сьогодні вночі, напередодні свого 37-річчя, уже дорослий Феодосій несподівано побачив… продовження того давнього сну.

* * *

      Отож наснилося колись маленькому Федькові, що на нього полює весь білий світ. Усе на нього полює, все-все-все, що тільки є довкола: і земля, й вода, і небо… і дерева, й будинки, і дорога під ногами… настільна лампа, стіл, стільці, шибки у вікнах, паркани, кватирки і двері… звірі й пташки, риби й комашки… Все-все-все! Від мініатюрного слимака, що повзе по травиці, до сонця, що видерлося в зеніт – кожна жива істота чи неживий предмет тягнеться до нього й намагається всотати, розчинити в собі…

      «Світ ловив мене, та не спіймав!»[15] – бринить простір, а якісь загадкові струни відгукуються у нього всередині: «Не спіймав, не спіймав! І не спіймає!.. Й нехай навіть не розраховує». Але ж до чого маленький Федько стомився, тікаючи від землі й води, від

15

Відомий вислів Григорія Сковороди.