На твердій землі. Улас Самчук

нас навіть у… Вибачте. Не будемо рискувати словами. Не хочемо опинитися перед лавою присяглих святої інквізиції.

      Але де, скажіть, поділася колишня, справжня, запашна з гітарами, соловейками, повним місяцем… І зідханнями. Коли ще стрілялися і вмирали від отрути? Невчасне питання. Вибачте. Нема коментарів.

      У моєму випадку це перевантаження відчувалося досить виразно, моя шановна господиня Надія Петрівна раз-по-раз мусіла кликати мене знизу:

      – Павле Івановичу! Телехвон! (Вона полтавка).

      Я мусів накидати халат і прожогом бігти до першої площинки задніх сходів, де збоку у ніші дискретно містилось відгалуження телефону, який засадничо мав місце у кухні і був під неподільною контролею генерального штабу Надії Петрівни. Вона мені співчувала, але разом і скаржилась:

      – Коли ви нарешті окрутитесь? – казала з виразом щирого докору. – Хоча б залюбився… А то лиш зводить інших.

      А на початку травня, як звичайно рано, після нічної зміни, я спав довше, прокинувся без настрою, снилося ніби я садив дерева у якомусь стадіоні, був розтріпаний, як кіт після нічної мандрівки, лежав, потягався, думав про це і те, а далі вставав, мився, голився, на дворі було ясне сонце і співали робіни, я хотів було посидіти на своїй верандочці з томиком доброї лектури, коли знизу долетів знайомий співочий контральто Надії Петрівни:

      – Пане Пааавле! Телехвон!

      Невдоволений, відложив лектуру і вдався до відомої ніші на сходах.

      – Гальо! Данилів! – буркнув до слухавки.

      – Добрий день, Павле Івановичу! Тут Зіна! – почув я відповідь.

      – А! Дуже приємно! Чим можу служити?

      – Слухайте, пане Данилів…

      – Слухаю.

      – Але слухайте уважно!

      – Уважно!

      – Тут біля мене гарна, атрактивна дівчина…

      – Вийнятково зворушений.

      – Яка хоче з вами познайомитись…

      – Чи не завелика честь для такого мрачного схимника, як ваш слуга?

      – Ніяких коментарів. Так чи ні?

      – Розуміється – так! До ваших послуг. Де і як можу бачити панну…

      – Лену Глідерс…

      – Панну Лену Глідерс?

      – Вона навідає вас.

      – Навідає мене? Чекайте, чекайте! У мене забилось дихання.

      – Ніяке дихання, це абсолютно серйозно.

      – Розуміється. Абсолютно. Коли матиму шану її вітати?

      – Завтра. Будете дома?

      – Хіба увечері.

      – Розуміється – увечері.

      – Година восьма?

      – Домовлено!

      Це для мене сливе удар, разючий шок. Та Зіна, та Зіна з її вольовим носом. І що за агресія, чому так спішно, який сенс, і що це за така малярка, і навіщо я їй здався? Головокружна сенсація, загадкова тема, двадцять чотири години роздумів, огненний знак питання… Я ще ніколи не затратив стільки часу на подібні справи, як цього разу, а другого передвечора я старанно зброївся, щоб належно зустріти інвазію і бути у формі, як посадник Лондону