На твердій землі. Улас Самчук

вияснила вона.

      – А вона вас знає, – вияснила виразніше.

      – Мене? Як і чому? – питав я здивовано.

      – Як і чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом живемо. І про вас говоримо. Вас усі знають.

      Аргумент був засильний, я замовчав, але моя співрозмовниця не вмовкала.

      – Дуже гарна, – казала вона, маючи на увазі ту саму Лену.

      – Навіть дуже, – пробував я жартувати.

      – ….Уявіть, що дуже. І шкода, що ви її не знаєте.

      – Можливо, й шкода.

      – А, може б, ви хотіли з нею познайомитись?

      – А чому б ні.

      – Вона недавно прибула з Монтреалу.

      – О! З Монтреалу. Розуміється. Ви, здається, також з Монтреалу.

      – А ви, здається, з Ванкуверу.

      – Маєте рацію, – відповів я з посмішкою. – А чи міг би я знати ваше імення?

      – Зіна.

      – А далі?

      – Далі нема. Зіна.

      На цьому наш діалог на тим часом скінчився, я був задавнений скептик, відкриття Зіни мене не зворушувало, мені соромно признаватися, але засадничо я не належав до тих, які легко загоряються, я вірив в любов, кохання, пристрасті, я читав про них, бачив їх у фільмах, але лишень бачив, не конче сприймав, моє тіло було на таке загартоване, душа імунна, гормони ситі. Лишалась мрія, а в мрію не вірилось дослівно. Хотілося чогось незвичайного, сильного, вражаючого, з глибоким, як казав один поет, віддихом.

      Зовсім недавно я, було, щось подібне зустрів. І не так далеко. На тій самій вулиці Дандес, повертаючи до ліва, де розбиті хідники, брудні калюжі, жидівські й італійські крамнички зі сушеною, солоною рибою, оселедцями, прісним запахом оливок, грушкоподібних сирочків, майже вперемішку з червоними кожушками, цяцькованими поясками, спальними мішками, юхтовими черевиками… На самому розі при виході на Батерст красується запорошений кіоск журналів, газет, кишенькових видань, курильного краму. Тут я часто зупинявся, мене приваблювали европейські ілюстровані журнали, ремінісценції минулого, спогади війни, знайомі прізвища…

      І саме на цьому місці, зовсім ненароком і зовсім випадково я побачив молоду, гнучко-струнку, в повітряно-легкій суконці дівчину, з римською, у вигляді кінського хвоста, зачіскою. Така мимолітна з’ява. Вона щойно висіла з трамваю Дандес і чекала, видно, на Батерст. Унікально вражаюча і безкомпромісово гарна. І закоштовна, щоб зватись жінкою, це просто квітка-самоцвітка, не Мадонна і не господиня, а вияв мистецтва, брильянтовий перстень на пальці уяви.

      Це, можливо, марево гіперболічне, можливо, це просто шахрайська лотерея, яку годі проглянути. За ціле моє різно-много-гранне буття на цій строкатій землі не так часто приходилось бачити зблизька подібні явища, за вийнятком на екранах голлівудських колекцій… Але в самому автентичному, доторкальному вимірі, на брудних хідниках давнтавнів, на станціях транспортації і взагалі під ясним синім небом моєї домени подібні явища зникаючо рідкісні. І тоді вони вражали, і наводили переполох, і підносили температуру.

      Хоча звичайно