Справа зниклої балерини. Олександр Красовицький

чи її запросив хтось інший.

      Тарас Адамович потер підборіддя, ще раз глянув на свого співрозмовника.

      – Що вам сказали в театрі?

      – Що Віра не прийшла на репетицію.

      – Це вас збентежило?

      Художник сумно подивився кудись повз господаря будинку. Ледь чутно прошепотів:

      – Збентежило? Ні, зовсім ні, радше засмутило. Розумієте, я тоді не думав, що Віра зникла. Я подумав, що вона просто не прийшла. Знайшла собі цікавішу компанію. І… пропустила репетицію.

      Цю думку палко підтримали б у поліції. Однак зараз вони були не в поліції.

      – Що було потім?

      Співрозмовник Галушка прикрив очі.

      – Я намагався не думати про неї. Викинути з голови.

      – Вдалося?

      – Не дуже. У театрі почали ширитись чутки. Сестра Віри приходила до Броніслави, запитувала про Віру. Броніслава – дружина балетмейстера, Броніслава Ніжинська, – пояснив він і вів далі: – У театрі казали, що Віра зникла, поїхала за місто з офіцерами. Але сестра її шукала, отже… Отже, могло щось статися.

      Галушко не переривав.

      – Я… розумієте, я навіть хотів, щоб щось сталось. Зараз я ненавиджу себе через це, але тоді, тоді я хотів, щоб було якесь інше пояснення тому, що вона не прийшла того вечора в Шато де Флер. Тепер я боюся, боюся того, що щось могло трапитися по дорозі до парку. І боюся того, що вона взагалі не збиралась зустрічатися зі мною.

      Він замовк у задумі. Відтак сказав:

      – Балерини розповідали, що сестра Віри ходила в поліцію. Віра не повернулась, поповзли чутки про те, що Ніжинська поставить на її партії дублерок.

      – Як відреагували на зникнення Віри в театрі?

      – Зраділи. То ж зміїне кубло.

      Тарас Адамович відставив чашку.

      – Ви маєте якісь підозри? Куди могла зникнути Віра?

      – Я не знаю, – він стенув плечима. – Вона раніше нікуди не зникала.

      – Тобто таке з нею трапилось уперше?

      – Так.

      – Щодо офіцерів. Ви когось із них знаєте? Бачили разом із Вірою?

      – Ні. І не хотів би бачити. Гадаю, балерини зможуть розказати про них. Або Мирослава.

      – Ви добре знаєте сестру Віри?

      – Бачились раз чи двічі.

      Цього разу хвіртка рипнула ледь чутно, ніби вибачаючись, що відволікла співрозмовників від бесіди. Олег Іраклійович Щербак повернув голову в напрямку доріжки, що вела до веранди. Мирослава Томашевич, як і обіцяла, прийшла до Тараса Адамовича, коли полуденне сонце спинилось над будинком, що стояв у затінку яблуневого саду. Завмерла біля хвіртки, завваживши гостя. Потім рішуче попрямувала до веранди, зупинилася біля сходинок. Чоловіки підвелися.

      – Добрий день, пане Галушко. О, – перевела погляд на його співрозмовника, – пане Щербак! Не сподівалась вас тут зустріти.

      – Я вас теж, але радий нашій зустрічі, – відповів художник, знову перетворившись на Париса.

      – Міро, прошу приєднатися до нашої розмови, – мовив господар. – Ми куштували цибулевий конфітюр, а також мій гість розповів дещо про вечір, коли зникла ваша сестра.

      Міра