Справа зниклої балерини. Олександр Красовицький

підвелась, узяла ридикюль.

      – Коли я можу почати роботу?

      – Що?

      – Секретарем, – без усмішки сказала вона.

      Він підвівся, взяв капелюх.

      – Вам доведеться поєднувати це з курсами, – він поглянув на неї, в голові майнула думка про те, що не варто було б залучати її до справи. Особисті справи краще не розслідувати – засліплюватимуть емоції. Він колись зробив таку помилку. Давно, дуже давно. Мабуть, цієї курсистки ще й на світі не було. Скільки їй? Двадцять один. А вже сповна відчула жахіття війни – батько загинув. Тепер зникла сестра. Він відмахнувся від думок, сказав уголос:

      – Гадаю, ми можемо зустрічатися після полудня. Коли ви матимете вільний час.

      – Дякую. Я почну завтра, – з готовністю пообіцяла дівчина.

      – Домовились. Чекатиму на вас.

      Міра підвелась, Тарас Адамович теж, злегка кивнувши їй на прощання. Вже збираючись йти, вона усміхнулась, звичним рухом помістила ридикюль на згин ліктя, злегка опустила і знов звела голову в капелюшку.

      – Міро! – прозвучало раптом неподалік.

      Світла блузка, стримана спідниця, книжка в лівій руці. Незнайома дівчина тримала її, стискаючи пальці. Вся її постава була якась занадто напружена, що створювало дивний контраст з меланхолійно-розслабленою позою Міри. Томашевич здивовано подивилась на дівчину. Тарас Адамович ввічливо усміхнувся. Не починав діалог, чекав пояснень. Врешті, це незнайомка втрутилася в їхню розмову, отож долати незручні паузи – теж їй.

      – Прошу вибачити, – спокійно і з викликом мовила вона, ні до кого не звертаючись, і повторила, – Міро! Професор Лобода просив переказати, що чекає на тебе в бібліотеці.

      – Так, дякую, я вже йду, – і мовила:

      – До зустрічі, Тарасе Адамовичу.

      – До зустрічі, – відізвався він.

      Пішла.

      Незнайомка, здається, йти не збиралась. Тарас Адамович підняв валізку, поклав в неї записник, озирнувся на дівчину, що продовжувала стояти поруч. Міра Томашевич зникла за дверима будівлі з Мінервою.

      – Ви з поліції? – не надто ввічливо запитала незнайомка.

      – Ні, – без зайвих пояснень відповів він.

      – Ви схожі на слідчого.

      – Можливо.

      – Розшукуєте її сестру?

      Він уважно подивився на курсистку. Вона ж – теж курсистка? Інакше чому б говорила про лекції? Широке обличчя. Занадто високий лоб, маленькі очі. Не надто приємні риси. Чи вони просто здались такими, коли дівчина втрутилась у чужу розмову?

      – Ви щось знаєте про зникнення її сестри? – спокійно запитав Тарас Адамович.

      – Ні. Знаю одне – якщо її сестру не знайдуть до жовтня, навряд чи Томашевич зможе заплатити за навчання.

      Він надів капелюх.

      – Мене це не обходить.

      – Чому ж. Так само вона не зможе заплатити вам. У цьому місті, здається, заробляють тільки балерини, – вона насмішкувато проказала останню фразу.

      – Ви чудово поінформовані, – ввічливо відповів на її заувагу Тарас Адамович.

      – Дякую, – холодно відповіла