Справа зниклої балерини. Олександр Красовицький

трав’яний чай, додав м’яти. Із запарником в одній руці та тарілкою – в другій повернувся на веранду.

      Декорації не змінились. Газети лежали на своєму місці, гість – у кріслі-гойдалці. Хіба що чашка зі слідами кави свідчила про те, що дивний пан, імені якого він поки не знав, рухався за його відсутності. Тарас Адамович поставив на стіл запарник і тарілку й повернувся по чайник та чашки. Гість повільно розплющив очі. Тарас Адамович поставив на стіл чашки, наповнив їх ароматним напоєм.

      – Потрібна ваша думка, – звернувся він до гостя.

      – З якого питання? – не зрозумів той.

      – Скуштуйте, – підсунув до нього тарілку господар.

      Гість недовірливо подивився на нього.

      – А що це? – перепитав.

      – Скуштуйте. І скажете мені своє враження, – не відступав господар.

      Вибору в гостя не було, тож він приречено взяв до рук хліб і відкусив шматочок. Здивовано звів брови, підсунув до себе чашку з чаєм і вже з більшим ентузіазмом з’їв увесь шматок.

      – Що скажете?

      – Це щось неймовірне!

      – D’accord![4] – відповів господар, уявляючи обличчя мосьє Лефевра, якому він описуватиме смак конфітюру.

      Налив чаю й собі, відкусив шматочок хліба з конфітюром. З сиром і справді поєднується чудово. З цукром не помилився. Цибуля ніжно-солодка, сир трішки розплавився на теплому хлібці. Ідеальний варіант сніданку. Згадав про свого гостя, подивився на нього.

      – Що ж, тепер можемо перейти до справи.

      Той апетитно наминав черговий бутерброд, відкинувшись на спинку крісла-гойдалки. Знову витончено-елегантний, як Парис у Спарті.

      – До справи? – як луна перепитав він у Тараса Адамовича. Потім, ніби прокинувшись, знов перетворився на розхристаного дивака:

      – Тарасе Адамовичу! Ви повинні мені допомогти!

      Початок не надто надихав. Тарас Адамович відсунув чашку, чекаючи пояснень.

      – Я… О, я навіть не відрекомендувався, – прохопився він. – Олег Іраклійович Щербак.

      Він встав, картинно схилив голову і кілька прядок волосся впало йому на лоба. Тарас Адамович підвівся своєю чергою, кивнув на знак привітання, простягнув руку:

      – Моє ім’я ви знаєте, не бачу сенсу його повторювати. Прошу, сідайте.

      – Дякую.

      Гість повернувся в крісло, Тарас Адамович сів на стілець. Що ж принесло цього Олега Іраклійовича в його пенати?

      – Я… розумієте, Тарасе Адамовичу. Я вчора бачив вас у сквері…поблизу Вищих жіночих курсів. Ви говорили з Мірою Томашевич.

      Тарас Адамович не переривав, гість змінив позу, відкинув волосся з лоба, схопився за комірець, на секунду завмер у неприродній скособоченій позі й продовжив:

      – Ви говорили з Мірою про її сестру, чи не так?

      Тарас Адамович уважно вивчав його обличчя. Акуратно виголене обличчя, прямий тонкий ніс, скуйовджені пасма волосся. Хто цей дивний відвідувач. Чого він сюди прийшов?

      – Я… певно, мені слід пояснити. Розумієте,

4

D’accord – добре (фр.).