Справа зниклої балерини. Олександр Красовицький

Читать онлайн.



Скачать книгу

капелюх на лавку. Міра відклала вбік невеликий ридикюль.

      – Почніть із розповіді про себе і сестру. І згадайте все про той вечір.

      Міра кивнула.

      – Віра молодша за мене на два роки, їй дев’ятнадцять. Ми переїхали з Варшави, коли почалась війна. У Києві… тут я мала можливість вступити на курси, а Віра – займатися балетом. Наша тітка у Варшаві, відмовилась їхати з нами. Батько загинув на початку війни, мама – померла шість років тому. Залишили нам невеликі заощадження, це дало змогу винайняти кімнатку й заплатити за перший рік навчання на курсах. Віра займалась балетом у школі на Прорізній – їй дозволили відвідувати заняття безкоштовно. Аби заплатити за моє навчання наступного року, я влаштувалася гувернанткою, а Віра почала виступати в міському театрі. Здавалось, все налагодилося, за рік ми навіть винайняли всю квартиру. Виступів у Віри було багато, її постійно кудись запрошували. Того вечора вона повинна була виступати в Інтимному театрі.

      Міра раптом замовкла, ніби їй не вистачило повітря. Відвела погляд, опанувала себе й повела далі:

      – Більшу частину часу Віра проводила в оперному, однак невеличкі етюди та пластичні композиції могла танцювати й у інших місцях. Мені вони навіть більше подобались, в них була якась дивна легкість, майже невагомість, – дівчина замислилась. Тарас Адамович не квапив. За мить вона додала:

      – Віра казала, що їй вони теж більше подобаються – можна експериментувати з рухами й костюмами. Я часто бачила виступи Віри. У театрі вона була однією з найкращих, дружина балетмейстера, пані Ніжинська, теж балерина, казала, що Віра буде примою.

      – Розкажіть про театр, як ви сказали… Інтимний?

      – Так. Часто думають, що там показують щось… – її обличчя взялося легким рум’янцем, однак Міра опанувала себе й спокійно проказала, – щось непристойне. Публіка очікує фарсу. Віра говорила, що засновники театру обрали таку назву, бо розраховували на особливу, інтимну атмосферу між глядачем та актором.

      Тарас Адамович примружив око, згадавши, як його колишні колеги розповідали про цей театр. Просто тоді він не звернув уваги на їхні слова. Поліції квитки до театру надавали безкоштовно. Вищі поліційні чини мали сидіти не далі п’ятого ряду. Робилось це, в першу чергу, заради безпеки глядачів – принаймні кількість крадіжок скорочувалась. Один із помічників Тараса Адамовича радів, що побуває в Інтимному театрі, а наступного дня після спектаклю голосно обурювався. Зарікся туди ходити, зрідка з’являвся тільки в оперному.

      – Що ж ти там побачив? – запитували слідчі під загальний регіт.

      – Сходи й дізнаєшся! – огризався той.

      Відтоді, хто б не пішов з їхнього відділу на спектакль Інтимного, ніколи не розповідав, що там побачив, навіть якщо це був звичайний водевіль чи вечір романсів. Регіт супроводжував традиційну репліку:

      – Сходи й дізнаєшся!

      Але це було давно, років із десять тому. Невже назву театру ніхто не змінив?

      – Що було далі? – запитав Тарас Адамович.

      – Я майже завжди бажаю