Справа зниклої балерини. Олександр Красовицький

докладно:

      – Я спробую розібратися в цій справі. Як приватна особа. Можливо, зможу знайти відповіді на запитання, які вас цікавлять. Водночас я маю певні зобов’язання і роботу, від якої не планую відволікатися.

      – Але ж…

      – Дівчина зникла. Я розумію. Ви вже допомогли нам, пане Щербак. Пізніше ми повернемось до розмови з вами, якщо ви не проти. Можливо, в мене виникнуть додаткові запитання чи випливуть нові деталі.

      – Я допомагатиму вам у всьому! – палко пообіцяв художник.

      – Ми будемо вдячні.

      – Ми? – здивовано запитав Щербак.

      – Так, панна Томашевич люб’язно погодилась допомагати мені в цій справі як секретар. Розслідування потребує акуратності.

      Міра усміхнулася. Щербак насупився.

      – Що ж, – сказав він, – ви також завжди можете звернутися по допомогу до мене.

      – Дякую, – кивнув йому Тарас Адамович.

      – Дякую, – луною повторила Міра.

      Ворона з дерева каркнула, наче теж хотіла подякувати.

      Тарас Адамович перевів погляд із дерева на свого гостя:

      – До речі, Олеже Іраклійовичу, де ви взяли мою адресу?

      Гість знітився й почервонів. Розповідати почав не відразу, павза затягувалась і ставала дедалі гнітючою. Міра вже відкрила рота, щоби розітнути тишу запитанням, але гість Тараса Адамовича почав говорити:

      – Я… я хотів підійти до вас ще тоді, в парку. Познайомитися, запитати, чи можу чимось допомогти. Розумієте… – він старанно добирав слова. – Але до вас підійшла якась дівчина, ви розмовляли, я… вирішив не втручатися. Коли ви закінчили розмову, поплівся за вами. Я не стежив, ні. Зовсім не ховався, сподівався, що ви озирнетесь і запитаєте, чого я йду за вами. Я б усе розповів…

      – І ви дійшли до моєї садиби?

      – Я сів у трамвай услід за вами. Думав доїхати до вашої зупинки, вийти й познайомитися.

      – Але не вийшли.

      – Розумієте, я нервувався, не спав усю ніч. Я… заснув у трамваї.

      Міра уважно слухала, звівши догори брови.

      – Прокинувся, а вас вже не було на місці. Я схопився, кинувся до вікна. Мені пощастило – побачив, як ви рушили вулицею. Я поїхав далі у триклятому трамваї. Вирішив – це знак долі. Можливо, мені не варто було приходити до вас. Сьогодні… Я знов не спав, подумав, що спробую знайти ваш будинок. Якщо… якщо вдасться, отже це…

      – Знак долі, – усміхнувся господар.

      – Приїхав на ту саму зупинку, рушив туди, куди ви пішли вчора. Зустрів на вулиці хлопчака, сказав, що тут має бути будинок слідчого, він одразу показав.

      Тарас Адамович подумки зітхнув. Треба буде провести бесіду з малими любителями варення. Роздавати його адресу незнайомцям – не найкраща ідея.

      – І останнє запитання, пане Щербак, – після хвилинної павзи мовив господар.

      – Так? – з готовністю відповів гість.

      – Чи не могли б ви супроводжувати нас із панною Томашевич завтра до театру? Ви ж працюєте в оперному?

      – Так… Так, звичайно, буду дуже радий. Ви хочете поговорити з балеринами?

      – Так, це було б незайвим.

      Міра