Щось більше за нас. Владимир Винниченко

він лавушника.

      – А мені татко дали, щоб ми грались! У їх ще є ціла книжка! Вони половину дали мені, а половину дядькові Остапові на цигарки. І в дядька Остапа є така одна. Він уже половину ту скурив, а ще ціла є… Ще на тиждень хопить! – весело додав хлопчик.

      – Хм… Ага, ну, добре! Ну, йдіть, дітки! – промовив Вася, і дітки, підскакуючи, радіючи, побігли до батька й до дядька Остапа показувати гроші, котрі їм дав кумедний дядько.

      А кумедний дядько, зім’явши бумажку в руці, йшов і думав:

      «Так он як! Так он як! Господи! Я для них працюю, роблю… стараюсь освіту дати, помогти, а вони… На цигарки! Дядько Остап… Ех! Та хіба вони можуть розуміти! Ой, сором же який!.. Ні-ні, не треба на це вважати! Це, може, один так… Треба це взнати… Он щось біліє на вікні… Чимсь вікно затулене… Може, теж книжкою…»

      Розбите вікно якраз було затулене книжкою, і Васі зробилось так соромно, так гірко, що він хотів зараз же бігти додому, але згадавши, чого він ішов, пішов далі. І вже його тепер не радували ні півні, ні купки жінок, уже він не жалів спугнути горобців, не підходив до діток, тепер йому було якось соромно і дуже-дуже ніяково за себе, за свої вчинки. А вдумавшись пильно, чого йшов до Галі, він навіть злякався.

      – Господи! Як же тепер бути? – подумав він і навіть запинився на хвилину серед улиці. – Як же тепер?.. Хоча що ж тут такого? Треба бути твердим і йти своєю дорогою… Це нічого, це зо всіма так буває… Вони ще зрозуміють мене… Та це ще нічого не означає… Це вікно прямо може так бути, хоча прямо наче умисно… Ні, треба розвідати певно… Певно, певно… Ну, а з Галею? Ні-ні, це все одно… Що задумав, то й роби!

      Але сором не проходив, думки йшли далі й малювали йому самі похмурі, погані картини його будущого становища. А ідеї його! Які вони зробились чогось маленькі й навіть…

      – Ні-ні! Це нічого не означа! – схоплювався він. – Це ще не кінець! Треба тільки волі, волі!

      І знов сором, думки, і знов схоплювання. На призьбі Галіної хати сидів її батько Панас Кваша, дядько, год сорок з лишком, в піджаці того особливого крою, на котрий українець переробить кожну одежину, яка б вона європейська не була, в вузеньких штанах, у брилі й босоніж. Біля нього з черепочків будував хатки маленький, гарненький хлопчик, схожий на Галю як дві краплі води, в сорочці, задрипаній по саму шию.

      – Ну, й черкес же ловкий з вас, Василю Семеничу! – добродушно вимовив Панас, обдивляючи зі всіх боків Васю з його наближенням.

      – Як черкес? – здивувався Вася і поздоровкався з Панасом. Панас поторсав його руку, трошки посунувся й одвітив:

      – Аякже, це ж черкеська одежина, і шапка й чумерка така…

      – О, Господи! – метнулось у Васі з приступом сорому, але він посміхнувся і промовив:

      – Та надокучило все одно! Ну, і… той… одягся! А ви ж як поживаєте, Панасе Трохимовичу? – поспішив він перемінити тему.

      – Е, як поживаю, – засміявся Панас. – От, як бачите, сидю та стережу от цього люципера! Матері у нього нема, так батько за няньку. Он який! – потягнувши за сорочку хлопця, радісно засміявся він.

      – Ой, татку! Хатки