Щось більше за нас. Владимир Винниченко

як? – засміявся Вася.

      – Ану, так, чудні… Одягаєтесь у просте, роздаєте книжки, говорите по-мужицькому… Такі собі плохенькі, добренькі…

      «От і ця чудним називає!» – подумав Вася й промовив:

      – А хіба це погано?

      – Та не погано, але чудно! От за це більш і люблю вас!

      – Хіба любиш? А вийдеш заміж і забудеш.

      – Я заміж ніколи не піду.

      – Як так?

      – А так. Не бачила якого-небудь мужика та роботи цієї… Та ще після вас… До вас ще може й пішла б… А тепер… Ну, як я тепер піду за іншого?.. Ну, як? Як? Як я піду, як я люблю мого гарненького, любого панича, краще б я його не бачила… Хай вони загинуть!.. Ви мені тільки одно скажіть: чи всі пани такі хороші, як ви?.. От якби!..

      – Люди, Галю, скрізь однакові: є й хороші, є й погані…

      – І краще б ва-а-с?.. – протягнула ласкаво-ласкаво Галя і положила його голову собі на груди.

      – А я ж що таке? – всміхнувся Вася, обнімаючи її й почуваючи, як кров гарячим полум’ям ударила в голову.

      – А таке, що за вас… пішла б, здається, в саме пекло…

      – І до мене? – прошепотів Вася.

      Галя нічого не одвітила, тільки притулилась, обняла, подивилась у лице і гарячими губами впилася в губи. І почув Вася, як затремтів її стан під рукою, як захвилювались високі груди, як забилось дуже-дуже його серце… Десь далеко кинувся в очі місяць, блиснули її очі, пройшла перед очима його кімната, і тут же чогось згадалась мати, її веселий глум, цікавий малюнок, ідеї… Вася опам’ятувався.

      – Так пішла б? – знов спитав він і трохи відсунувся.

      – Пішла б… – важко дихаючи, прошепотіла Галя.

      – Сьогодні? Зараз?

      – Зараз…

      – І не побоялась?

      – Чого?

      – Батька, людей?

      – Пхи!

      – А сором? А… що ж потім?

      – Клопоти. Зате поживу!

      І знову Галя припала, знов пахнуло на Васю пеклом кохання, знов стан перегнувся, захвилювався, але Вася здержався, знов відсунувся і тихо почав:

      – Ні, Галю… Я не хочу брати на себе гріха… Не хочу… бо люблю тебе… Вір, Галю, що той, которий буде збивати тебе на таке і буде казати, що любить, бреше. Бреше, бо не ти йому потрібна, а тіло твоє…

      Галя подивилась на нього, зітхнула, відсунулась і нахилила голову.

      – Ти думаєш, чого я тебе люблю? Чого? – нахилився до неї Вася.

      Галя мовчала.

      – Того, що ти чиста, нетронута… Хіба б я тебе любив, якби ти була «такою»? Ніколи! А що було б, якби ти пішла до мене? Сором, глум… Ну, покохались, а там… Прийшлось би… Та що говорити… Зробилась би такою, як ті, що їх купують на одну ніч. Фі, гидко! І ти, ти, така хороша, мила, була б такою? І я винен? Ні! Рік тому назад я б цього не сказав, а тепер… Знаєш, Галю, я тепер зовсім інший… Тепер я не можу згубити тебе… Краще виходь заміж, хіба таки не найдеться чоловіка на селі до вподоби тобі? Краще ж чесно жити, ніж бути… шлюхою. Приємно б тобі було, якби тебе назвав хто шлюхою? Га?

      – Нехай би спробував! – криво всміхалась Галя, піднявши голову, але зараз же нижче нахилила її й змовкла.

      – Ото ж то! – зрадів Вася. – Сама знаєш… Але ти не знаєш, які гидкі вони… Господи!