Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

Приречених ЧеКа й охранками всіх кольорів – білими, чорними, рудими, – ГПУ й еСДе… Закладників і священиків, бандитів і революціонерів, злодіїв і мучеників, великих отаманів і звичайних вірних солдатів. Героїв і не-героїв великої ідеї. Лицарів «чести» і борців «за мрії» … І так випадкових, що потрапили під колеса доби абсурду.

      Там їх напаковано в пісок безліч. Жертв імпровізованого, хижого суда і жертв неімпровізованої, нестримної сваволі, – розстріляних над викопаними ямами й просто вбитих під час варфоломіївських ночей у ліжку й потім туди привезених. Особливо ж багато їх там напаковано тепер.

      Ліс… Сосновий ліс за містом, над шляхом, де шумлять сосни тужно й таємничо. Ліс, що його обминають місцеві люди вночі й навіть удень, боячись переходити через нього.

      Туди й мала б їхати машина. Але вони блудили. Можливо, «ці» не знали про ліс або як до нього їхати.

      Та машина не блудила, й «ці» напевно знали, куди їм їхати, хоч і були в цьому місті вперше. Спочатку машина підійшла й зупинилась біля якогось мурованого будинку, на вулиці, що йшла паралельно тій, на якій взято Максима. З кабіни виліз начальник і пішов сам до будинку. Незабаром він вийшов звідти й підійшов до машини в супроводі двох тіней: одна тінь – дівоча – щось говорила до начальника, ніжно виграючи своїм дівочим голоском, а друга сунулась мовчки. Підійшли щільно.

      – Будь ласка… – промовив начальник і поліз до кабіни.

      Тіні постояли, кутаючись, – одна мала, друга велика, – потім мала по-юнацькому легко встрибнула в короб машини, а за нею полізла друга, тяжко сопучи. Всілись у кутку. Мовчки. Не проронили й слова. Машина рушила.

      «Хто ж це? Свідки?» – автоматично подумав Максим. Він відчував, що гості пильно дивляться на нього крізь темряву, намагаючись зазирнути в лице. Він теж намагався роздивитись – хто ж то були, та нічого не бачив, – темрява.

      Машина йшла… Максимове серце не затіпалося, ні, воно тільки стислося, а нерви зібрались докупи, готуючись… Машина йшла таки в тому самому неприємному напрямку, в якому звикли ходити тут усі подібні машини. Дійшовши до центру міста, вона зробила прямий кут і повз будинок купця Боброва (колись Боброва, потім ЧеКа, потім райпарткому і нарешті німецької ортскомендатури) та повз Спаську церкву (колись Спаську церкву, а потім будинок пошти й телеграфу), пройшовши поміж ними по глибоко роздовбаному брукові, вийшла на Старокиївську вулицю. На ту саму вулицю, що кінчалася тим знаменитим сосновим бором… Під коротким блиском фар, що майнули вгору на вибоїни й пройшлися промінем по будівлях, завертаючи з площі у вузьке горло вулиці, Максим помітив, що колишній «Спас» геть розбомблений до пня, а в «Боброва» зірвало дах і відірвало геть один ріг згори донизу через обидва поверхи, оголивши нутро… Ця картина мигнула на мить, і, так ніби нічого й не було, все зникло в темряві, – як буває при мигтінні блискавки темної липневої ночі. І так само, ніби при мигтінні блискавки в темряві, що заливає свідомість, у голові Максима разом із думкою, що машина йде Старокиївською,