Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

з’явився з зошитом своїх дитячих малюнків.

      – Дядю, дядю! – зринув раптом ніжний, радісний дитячий голос. – А це ось я малював… Гляньте… – і тикав свої зошити, щедро змальовані ним різними фантастичними дитячими візіями. Він, либонь, вперше бачив такого цікавого аматора мистецтва, такого пильного й поважного глядача, тому вирішив потішити його гостинно, допомагаючи батькові, бо ж бачив, що батько сумний, а його течки вже кінчалися.

      Максимові ніби хто серце нагло оперезав батогом або наступив на нього чоботом. «Боже! – аж скинувся він усією душею. – Куди ж ти, дитино?!.»

      Але він нічого не сказав уголос, навіть не поворухнувся, ані не поворухнув жодним м'язком.

      Гість узяв Борисові зошити й, не дивлячись, поклав їх на столі, поверх переглянутих батькових.

      Здивований Борис подивився на нього розгублено, потім на батька – і пішов геть, спантеличений і огірчений.

      А гість, закінчивши оглядини «робочого місця», більше нічим не цікавився, чим полегшив Максимову муку, скорочуючи її. Він тільки розстебнув пляншетку, оглянув її і знову застебнув. І між іншим при тій процедурі, ніби ненароком, нехотя, запитав:

      – Чи ви не знаєте такого… Соломона?

      – Ні, не знаю.

      Гість позіхнув, подивився пильно на Максима й гмикнув:

      – Смішняк ви!..

      Це було сказано байдуже, але за байдужістю немовби прозвучала нотка зле прихованого жалю. Після того гість постояв ще якусь хвилю мовчки, потарабанив пальцями по столу й нарешті, зітхнувши, сказав:

      – Одягніться…

      – Я одягнений, – відповів Максим таким самим тоном, тихо, оглянувши свої бурки й ветхе пальто. Гість, стежачи за його поглядом, хотів щось іще сказати, але не сказав, лише махнув рукою й тихо звелів:

      – Ідіть уперед…

      Автоматники враз заклацали й усі стали на струнко, як на параді, тримаючи автомати «на руку».

      В передній кімнаті Максим зупинився – до нього ступнула дружина. Вона не плакала, ні. Підходячи до чоловіка, зиркнула на синка, й сльози зупинилися в її очах. Вони виповнили ті очі по вінця – її великі, розумні очі, – не сміючи политися рікою. Вона тихо похилилася Максимові на плече…

      Максим хотів сказати «прощавай», але не сказав. Тільки злегка торкнув її по спині рукою. Хотів сказати «бувай», але знову не проштовхнув і цього слова крізь горло. Пильно подивився в її очі, облизав свої пошерхлі губи, що враз узялися смагою, і – якось само собою прошепотілося:

      – До побачення…

      У дружини сльози не втрималися в очах і потекли буйним потоком. Але вона трималася з усієї сили, вона мовчала, і лише погляд її ставав усе дикіший. Вона приплющила очі, щоб не кричати так ними. Максим обернувся… На лежанці сидів синок Борис, забився геть аж за двері, що відкривались попри лежанку, і широко-широко витріщеними, здивованими, приголомшеними своїми дитячими очима дивився на батька. Він не плакав… і навіть не кліпав віями… Він дивився на батька. Дивився всією своєю приголомшеною дитячою душею, що враз збагнула велику й страшну річ – катастрофу,